1984. Ми. Джордж Оруэлл

1984. Ми - Джордж Оруэлл


Скачать книгу
з метр, обличчя чоловіка років сорока п'яти, з густими чорними вусами, жорстке, але у цій суворості була якась своя краса. Вінстон одразу попрямував до сходів. Викликати ліфт було марно. Навіть у кращі часи він рідко працював, а зараз електрику почали взагалі відключати у денний час. Це було частиною кампанії по економії для підготовки до Тижня ненависті. До квартири треба було подолати цілих сім прольотів. Вінстону було тридцять дев'ять років і його варикозна виразка над правою щиколоткою знову нагадала про себе, тому він йшов повільно, кілька разів зупиняючись, щоб трохи перепочити. На кожному поверсі навпроти шахти ліфта зі стіни на нього витріщалося те саме величезне обличчя з плакату. Це була одна з тих ілюстрацій, де, здається, що з якого боку не глянь, очі завжди стежать за тобою. Великими літерами на плакаті було написано: «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ».

      У квартирі розмірений оксамитовий голос зачитував зведення з якимись цифрами, які мали відношення до виробництва чавуну. Голос лунав з продовгуватої металевої пластини, схожої на затемнене дзеркало, яка була вбудована у стіну з правого боку від входу. Вінстон покрутив перемикач, і голос став тихіше, хоча слова все ще було чутно досить розбірливо. Цей апарат (він називався телеекран) можна було зробити темніше або тихіше, але повністю вимикати було заборонено. Вінстон підійшов до вікна: це був невисокий худорлявий чоловік, чия квола статура ще більше підкреслювалася синім мішкуватим комбінезоном, який був обов'язковою уніформою всіх партійців. Волосся у нього було зовсім світле, а шкіра на його рум'яному від природи обличчі лущилася через жорстке мило, тупі леза у бритві і нещодавню сувору зиму.

      Навіть через закрите вікно він відчував холод, яким був оповитий світ зовні. На вулиці невеликі пориви вітру підіймали вихори пилу та рваний папір, і хоча світило сонце, а небо було яскраво-блакитним, здавалося, все було позбавлене кольору, крім розвішаних усюди плакатів. Портрет з чорними вусами зверхньо спостерігав з усіх боків. Один з плакатів висів прямо навпроти його будинку. «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ», – говорив напис на ньому, а темні очі дивилися прямісінько в очі Вінстона. Внизу біля тротуару висів інший плакат, щоправда, один з його куточків відклеївся, і він тріпотів на вітру, то ховаючи, то показуючи єдине слово «АНГСОЦ». Десь далеко між дахами пролетів гвинтокрил, на мить він завис у повітрі, немов трупна муха, а потім знову полетів геть. Це був поліцейський патруль, який заглядав людям у вікна. Однак патрулі не мали значення. Поліція Думок – от кого насправді треба було боятися.

      За спиною Вінстона голос з телеекрану все ще базікав щось про чавун і перевиконання дев'ятого трирічного плану. Телеекран працював одночасно і на прийом, і на передачу сигналу. Він вловлював кожне слово, яке було вимовлене голосніше, ніж пошепки, більш того, поки Вінстон залишався у полі зору металевої пластини, його можна було не тільки чути, але й бачити. Звичайно, не було ніякого способу дізнатися, чи спостерігають за тобою у даний момент. Як часто і за яким принципом Поліція Думок підключається до якогось конкретного телеекрану, можна було лише здогадуватися. Можливо, вони взагалі цілодобово стежать за всіма. Але у будь-якому випадку точно можна було сказати одне – вони могли підключитися до вашої лінії коли завгодно. Доводилося жити з постійним усвідомленням того – і це вже було не просто звичним відчуття, а скоріше інстинктом – що кожен твій звук чують, а кожен рух уважно відстежують (якщо тільки ти не знаходишся у повній темряві).

      Вінстон намагався завжди стояти до телеекрану спиною. Так було безпечніше, хоча він чудово розумів, що навіть спина може його видати. За кілометр від його будинку знаходилося Міністерство Правди, де він, власне, і працював. Це була величезна біла будівля, яка височіла над похмурим міським пейзажем. «І це, – подумав він з огидою, – це Лондон, головне місто Злітної смуги № 1, яка є третьою за кількістю населення провінцією Океанії». Він спробував згадати свої дитячі роки, адже ці спогади мали підказати йому, чи завжди Лондон був таким. Чи завжди тут були ці обшарпані будинки дев'ятнадцятого століття, стіни яких були підперті дерев'яними балками, вікна заклеєні листами картону, дахи залатані іржавим гофрованим залізом, а паркани поламані, криві та хилилися, здавалося, у всі боки одразу? А ці розбомблені пустирі, де у повітрі кружляв білий пил, а купи щебеню та битої цегли, які вже поросли бур'яном; пустирі, де утворилися цілі колонії убогих дерев'яних трущоб? Але він не міг нічого згадати, хоч би як сильно не намагався: від його дитинства не залишилося нічого, крім кількох коротких фрагментів, які яскраво спалахували у його голові, але не мали ні фону, ні контексту, тому здебільшого він абсолютно не розумів, що вони означали.

      Будівля Міністерства Правди, або Мініправда на новомові (новомова була офіційною мовою Океанії) разюче відрізнялася від інших лондонських споруд. Це була величезна пірамідальна будівля з полірованого білого бетону, яка підіймалася, тераса за терасою, на триста метрів вгору. З того місця, де стояв Вінстон, можна було прочитати викарбувані на фасаді три основних гасла Партії:

ВІЙНА – ЦЕ МИРСВОБОДА – ЦЕ РАБСТВОНЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

      Говорили, що у Міністерстві правди три тисячі кімнат над землею і стільки ж під землею. У різних


Скачать книгу