Зозулята зими. Дара Корній
до високої потворної будівлі. Тут би трилери голівудські знімати! Не будинок, а монстр зі скла та заліза. Невже архітектор оцього творіння насправді вважав, що люди залишатимуться при здоровому глузді, працюючи в ньому?!
Дізнаюся, що шефу Олега належить лишень третина будівлі.
– Інші дві фірми теж його, ну, принаймні, фактично, – безжально пояснює Олег. Мовляв, заціни розміри можливої халепи, у яку вскочила. Тож будь розумницею і дозволь мені самостійно залагоджувати справу. Не втручайся тобто!
А далі Олег продовжує розмову вже в іншому руслі. І робить це аж надто стримано, щосили намагаючись, щоби сказане здавалося чистісінькою правдою. Наче сам себе переконує:
– Так-от, щодо моєї квартири. Сусіди кажуть, що у дворі якась гоп-компанія феєрверки пускала. Певно, п’яні усі були, тож чергову ракету загилили не в небо, а у моє вікно. Добре, що моя сусідка – дуже богомільна жінка. Вона взагалі не п’є, тож відразу звернула увагу на вибух і, звісно, дим побачила. Зателефонувала, куди треба. Ага, ще мені специ сказали, що аби газ не перекрив перед від’їздом, то так легко б не відбулися усі в будинку.
Зрозуміло, що розмови із міліцією та пожежниками настрій рідко кому покращує. Тим паче, що салон машини Олега таки оглянули, хай і нашвидкуруч. Добре, що після свідчень сусідів не змусили його сплатити штраф за виклик пожежної команди, визнавши не злочинним недбальцем, а потерпілим.
От ми і в офісі. Всередині. Мені підсовують чай.
– Хочеш цукерочку до чаю? – озивається Василь. Сам відрекомендувався. Я так розумію – це той самий охоронець, що йому Олег із місця пожежі телефонував.
Ти диви, на обличчі навіть склав щось типу посмішки. Господи, він мене, очевидно немовлям вважає! Опановую себе, щоб не нахамити, і ввічливо відмовляюся, присьорбуючи чай без нічого.
Врешті, якщо добре поміркувати після деяких роззирань довкола, то з товариства, присутнього тут, Василь мені подобається найбільше. Високий, підтягнутий, може, трохи перекачаний, але, завдяки майже дитячому погляду чистих блакитних очей, видається наївним, але надійним. Звісно, теж маска, але приємна.
– Йо-пе-ре-се-те… Які в сраці цукерки, Васю?! – це вже доволі нервово Сергій Федорович. Навряд чи отака істеричність – то його звичний стан. Слабкодухів, схоже, тут не тримають. Справа зараз в іншому. Очевидно, дісталося бідоласі цієї ночі…
– Чортзна-що! Цукерки, чаї! – Провадить далі Сергій Федорович. – А ти що за цирк влаштовуєш, Олеже!? Га? Шеф у реанімації, хєр зна шо там, а ти із дівкою валандаєшся!
Олег спокійно відповідає. Майже не напружуючись:
– Я знаю, що шеф у реанімації. Однак, до шефа поки що не пускають. Я домовився, що як тільки-но пану Мстиславу стане хоч трохи ліпше, лікар мені відразу зателефонує. Сидіти ж під дверима палати – то завдання для охоронців. А наші орли, сподіваюся, з цим впораються. Бо вони – профі, інші у нас не працюють. Чи не так, Сергію Федоровичу? Це – по-перше…
– Цікаво, чому тобі ще ніхто за нахабство не скрутив карк? –