Зозулята зими. Дара Корній

Зозулята зими - Дара Корній


Скачать книгу
до речі.

      – Уже викликав. І батькові цього… Ілька встиг зателефонувати, поки ти у рятівника грався. Та його визволяти я б не брався, бо ще остаточно скалічимо. Може, у нього травма хребта? А охоронець як? – в голосі Олега з’являється тінь співчуття.

      – Та, сам бачиш: крові втратив багато. Хоча, може, й на краще, що із джипа викинуло. Бо у зім’ятому залізі застрягти, то…

      Біля нас якісь люди. Більшість незнайомих. Говорять, галасують, телефонують… Нічого дивного, не один же тут офіс. Охоронці там, друзі охоронців. А хто захоче пропустити таке видовище?

      – Ну мала, в тебе сьогодні другий день народження. Пощастило, – це Василь вже до мене. – Ну той, ти як? От зараз «швидка» приїде й тебе також оглянуть, тож той, типу, тримайся…

      Олег похмуро додає:

      – Так, пощастило. Тобі щойно тупо пощастило. Бо вони спершу втелющилися у стіну, а потім ти малого на руки схопила. Коли б на півсекунди пізніше, то… Вони малого обминали, а не тебе.

      – Так? – Василь мить вагається, ніби сумнівається в почутому, а тоді, погоджуючись, киває: – Так, обминали не її, а хлопця. Йди до офіса… е-е, Руслано. І бісеня прихопи. Де тільки його матуся швендяє о шостій ранку? Йди, бо змерзнете.

      Справді, де мати малого? Що то за ніч така? Чи в цьому місті діти взагалі нікому не потрібні? І чому це мені пощастило?

      – Ага, іди. Бо зовсім не хочу, аби ти завтра помирала від застуди. А вже потім… Потім я тобі власноруч, заразо малолітня, голову відірву! Мати Тереза знайшлася, – Олег майже силою тягне мене до будинку. І ноги, котрі ще мить тому здавалися нерухомими, раптом починають рухатися. Попустило. Схоже, я от-от зможу йти сама.

      Це розуміє й Олег, потай зітхає із полегшенням. Потім говорить щось дивне, наче не в тему:

      – А ще кажуть, що блискавка двічі в одне дерево не влучає.

      – Влучає, – сяк-так розліплюю губи, чомусь здається дуже важливим виправити його. – Я знаю про дуб, в який блискавка сім разів била…

      – Так? – Він не надто вражений моїми ботанічними знаннями. Просто радіє, що я при тямі, чую його та розмовляю. – Хоча, схоже, що тут сім разів не буде. Та воно й на краще.

      – Про що ти? – Здається, що слова у роті замерзли на льодові кульки, але поступово починають відтавати. І вже стає легше розкочувати їх поміж розтрісканими губами, але все одно боляче. І хлопченя не плаче, тільки тулиться до мене і мовчить. Це ж як треба було дитину налякати…

      – Та я про те, що одного разу той самий Ілько також п’яний в драбадан сів за кермо крутої машини. Може, і цього джипа, а може, іншого… Мчав просто навіжено вуличками нашого міста. Ти, думаєш, чого Василь його Шумахером обзиває? І раптом перед ним на дорогу вискочило маля. Чи то кошеня від того малого втекло, чи м’ячик на тротуарі не втримався… Ну і…

      – Він ледь встиг звернути вбік й опинився у лікарні? – обриваю різко Олега тупим припущенням. Здатність розмовляти повернулася до мене. Та чомусь з’являється дуже погане передчуття.

      – Ні, Руслано, в лікарні він не опинився. Але й звернути


Скачать книгу