Зозулята зими. Дара Корній

      Завіса.

      Спектакль закінчився. Чому не чути овацій?

      Доволі ж вдало завершено виставу, попри несподівану імпровізацію.

      Ось тільки для повної гармонії варто послати кудись подалі неприємне передчуття.

      Можливо, то останні події в місті так на мене вплинули. Купа наче випадкових та непередбачуваних смертей, нещасних випадків… І серед конкурентів, і поміж друзів шефа. Ех, стаю параноїком, хоча слиньком себе ніколи не вважав. Жену від себе подалі темні думки. Але як не випускай з хати дим через віконце і двері, коли чадить камін, поки не буде тяги в димарі – не попустить…

      Після акції картина здається ідилічною. Шеф у машині задумливо розглядає пластилінову криволапу білочку, яка тримає в лапах велику білу квітку. І… О, диво! Шеф раптом усміхається кутиком тонких вуст:

      – Олежику, черкни, друже, там собі десь дані цієї Вірусі. Раптом знадобиться комашня для реклами чи для іміджевого заходу. Ну, тобто можна використати. Далеко дівка піде! Хм, може, ще й артисткою стане. Бачив, якими переляканими очима на неї матуся-кв оку ся дивилася? Чиста імпровізація з боку дрібноти. Хе, а імідж-відділ не дарма хліб їсть, – «пан Мстислав» (для «своїх», звісно, та й то не для всіх) задоволено хмикає.

      Потім усе ж стискує долоню. Як завжди – жорстко, без натяку на сумніви. Сентименти, то для хлюпиків.

      Водій Дмитро кидає швидкий огудний погляд у дзеркало заднього виду. Ох-ох, які ніжності! Чи хлопець справді думав, що шеф повезе отакий простяцький пластиліновий «гостинець» своїй спадкоємиці? Та в ігровій кімнаті доньки шефа вже скоро ступити ніде буде – стільки там найвигадливіших іграшок. Куди там оцьому пластиліновому одороблу!?

      Ху! Чого це я причепився до новенького? Може, тому, що й мені раптом здалося, ніби побачив в прогнозованій реакції шефа щось уже зовсім гидке. Холера! Непрофесійна реакція, одначе.

      – Б… – Від поблажливого настрою шефа й сліду не залишилося.

      Він аж підстрибнув від несподіванки. Хто знає, навіщо було вставляти в пластилінову фігурку шматок дроту? А мо’, то вчителька в школі проінструктувала (типу – надійніше буде, як каркас, чи що), коли малі готували на уроці трудового навчання подарунки рідним.

      Крапля крові, немов у жорстокій насмішці, розпливається зім’ятою пластиліновою квіткою. Пальці шефа також червоні.

      Мовчки стискаю плече Дмитра: зупинись! Цікаво, що думає хлоп’я, незворушно спостерігаючи, як я копирсаюся в аптечці? Якщо вирішить, що шеф – слабак, то це буде найбільшою помилкою в його житті, або й останньою.

      Мстислав Маврикійович далеко не тюхтій. Не раз брав участь у… вельми специфічних переговорах, на яких показувати слабкість варто тільки тоді, коли заздалегідь подбаєш про місце на кладовищі. А от зараз він боїться, по-справжньому наляканий. Звісно, не через кілька крапель власної крові.

      У кожного – своя фобія. На очах нашого шефа помер у страшних муках від зараження крові його рідний дядько. Тоді пан