Нещоденний щоденник. Роман Іваничук
, бо тим самим поставив би під сумнів потрібність власних творів, праця над якими була найвищим сенсом мого життя, моєю мовою, засобом спілкування з людьми і часом, пропаґандою вистражданих мною ідей, певним примусом для читача сповідувати мої переконання – художня творчість так чи інакше оперує імперативом, ну а читач вряди-годи хоче звільнитися від нього й пірнути в достовірність, яка дає змогу зіставляти буденну реальність із заманливим, звабливим і розкішним обманом художнього мовлення та найефективніше наближатись до істини.
У нинішній час розпачливих пошуків нових напрямів і стилів, безпардонного свавілля, абсурду, лукавого, а то й безглуздого штукарства, словесної розпущеності й ґлорифікації морального блуду все навальніше спливає на дзеркало літературного процесу мемуаристика як фактор істини.
Щоб розпочати писати книгу спогадів, мушу повернутися в думках на цілих п’ять літ назад, коли-то побачила світ моя перша книга мемуарів «Дороги вольні і невольні», яка складається із трьох частин («Благослови, душе моя, Господа!», «Мандрівки близькі й далекі» та «На марґінесі»), й хоча б пунктирно прослідкувати, які ж то події задемаркували пройдений шматок мого життя й залишили нестертий слід на рантуху душі – й від того я став старший, досвідченіший, невигойно зранений, цілюще втішений, зневірений і спонадіяний на кращу долю. Хочу збагнути, скільки вартувала моя праця, котра давала мені засоби на прожиток, втіху від усвідомлення своєї потрібності, а моєму народові й державі – дещицю користі.
Я відкладаю на хвильку перо, щоб пригадати, скільки книжок видав за цей час, скільки відбув зустрічей з людьми з приводу поточної політики й помітних зрушень у літературному процесі, скільки можу нарахувати таких студентів, які скористалися із моїх знань, скільком громадянам додав отухи своїм оптимізмом, а скількох зневірив скепсисом – всього було за ці блискавично короткі п’ять літ, – та ось мій погляд упав на вулицю, я побачив крізь вікно будинки, замаєні прапорами з чорними биндами, і вмить згадав, що нині 27 липня – перша річниця страшної, неймовірно трагічної і врешті-решт безглуздої у своїй випадковості події, яка сталася на Скнилові рік тому й від неї загинуло сімдесят сім людей, і щонайстрашніше – двадцять вісім діточок, які народилися в час нашої Незалежності, й мітив Господь їх не на смерть, а на животворну працю для молодої української держави.
І непроглядний туск влився в моє серце, а все, що не було тим туском, втратило будь-який сенс. Бо що вартують мої книжки супроти цих смертей, чи полегшать мої писання біль батьків, дітей, братів, сестер, які залишилися живими? Цей біль умить зіжмакав мою душу батьківським страхом, бо ж на Скнилівському летовищі був у той страшний день і мій внук Василько зі своїм батьком, – і яким я був би нині, якби їх не стало, чи взявся б після того коли-небудь за перо – таж ні, а якою б була та моя переміна, важко навіть уявити: сотні людей стали в той день інакшими, а з ними і я…
Не зміг я зостатися незмінним й після страшного для мене 2000 року, коли нетерпляче ждав у гості приятелів, щоб відсвяткувати з ними перелом тисячоліть, а замість дзвінка у двері тривожно засигналив телефон, і я дізнався, що трагічно загинула моя молода приятелька – ніби дочка, ніби сестра – добра, мудра, невтомно роботяща Соломія Павличко, і я донині не можу, а то й не хочу позбутися відчуття, що сам став її батьком і не маю перед ким вилити свій жаль, чейже самому собі співчувати не можна; я можу лише грішно проклинати Бога, який забирає до себе найкращих. Бо чому він дозволив убивцям відрубати голову Георгієві Ґонґадзе, бо чому ще раніше забрав Володимира Івасюка, Івана Миколайчука, Грицька Тютюнника, а посередності й підляки живуть собі до глибокої старості; від цих втрат я стаю зраненим, вихолощеним, і яких треба зусиль, щоб після таких ударів знову підніматися, ставати до праці й знаходити у ній непроминальний смисл!
За вікном майорять прапори і розвіваються на вітрі чорні бинди…
Прости мені, Господи, за богохульство, Ти мудрий і справедливий: пригашуєш розпачливий біль, що паралізує діяльність, вливаючи в душу отруту знеохочення, й повертаєш мене до праці, яка, зрештою, набуває особливого сенсу при непоправних втратах.
Рівно за два тижні після скнилівської трагедії настигла мене велика радість: львівське видавництво «Літопис» видало книгу мого життя «Вогненні стовпи», яка завершила п’ятнадцятитомний цикл моїх історичних романів. Працював я над цим твором п’ять літ, а якщо мовити правду, то весь свій свідомий вік, що проминув у тісній дотичності до історії українського партизанського руху періодів бойових дій, репресій проти учасників реконкісти й осмислення наслідків руху опору як у середовищі нашого народу, так і у ворожому стані.
Працю над романом про УПА я розпочав у свої чотирнадцять років й назвав його «Кривавий тан». Звичайно, була то школярська спроба, й роман літературної вартості мати не міг, проте він засвідчив моє аж гейби генетичне прагнення опанувати надсерйозну суспільну тему, тому я вважаю датою початку роботи над романом 1943 рік.
Про те, що трапилось із моєю спробою, я написав у першому томі своїх мемуарів: рукопис «Кривавого тану» вилучив під час обшуку в нашому домі енкаведист лейтенант Шкрупила, й мене