Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв
в себе. Це проникнення було сухим і блискавичним, немов кінцівка велетенської комахи перевірила її цноту. Вона очікувала чогось іншого, страхітливішого і величнішого. Її готове до жертовного болю і жертовної насолоди тіло розчаровано розслабилось.
Жар відступив, натомість вона відчула запах жінки.
«Кшайя!» – впізнала вона запах жриці, знов напружилась до тремтіння, вигнула спину так, що соски торкнулись підлоги. У ритуалах Триликої Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хіть. Вважалось, що для отримання насолоди у її тіло могли входити сутності та духи найвищих рангів. Про ритуальну увагу Кшайі мріяла кожна служителька богині. Але жриця лише торкнулась її обличчя і відступила у морок, туди, де хтось схлипував і стогнав.
Темрява наповнилась рухом. Згущення сили насунули зусібіч, звузили простір святилища. У стисненому мороці наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергії, поверхні та секреції людської і нелюдської плоті. Здавалось, невидима оргія оточила Арату. Проте вона не відчула жодного доторку, жодного дихання.
«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на інших наречених і жриць, – зміркувала Арата, – а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зі мною?»
Її затерплими долонями, що спирались на кам’яні плити підлоги, пробігла кусюча хвилька, немов під ними виросли кришталики солі. Спазм здавив горло.
Звуки, що линули з невидимої хмари, раптом зникли.
Повітря зрушилось, немов у святилище залетів нічний вітерець. Згущення сили відступили, темний простір розімкнувся. Десь високо, під самою вершиною храмового склепіння зашаруділи крила кажанів. Чиясь нестерпно важка присутність залишила храм, повернулася до свого правічного лігва.
За мить перед ідолом Марани спалахнуло світло. Смолоскип горів дивним зеленим полум’ям, світло якого стікало золотими віями богині, немов гаряче жертовне масло. Арата відчула різкий запах настою з кошачого кореня.[17]
– Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довірила тобі свого сина! – промовили над нею.
«Хто дружина? Я?» – Тіло Арати випередило її розгублений розум і підвелось з колін.
Не знайома їй жриця у червоному вбранні простягнула Араті жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рідиною. За формою пуруг нагадувала квітку шафрану й мала вісім пелюстків, помальованих у бірюзове. На кожному з них накреслили імена богів.
«Посвячена! Він обрав мене!» – щось тепле підкотилось до горла Арати, вона зусиллям волі змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов її тілом, що раптом відчуло вологий холод підземелля. Золоте обличчя нічної аватари Триликої мружилось в обіцяючому зеленому світлі і чекало на шанування.
І не було марним це очікування.
2
[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у чотириста вісімдесят сьоме літо від смерті готського короля Германаріка Старого, у сто сорок четверте літо від повної загибелі війська і флоту Халіфата під Константинополем, у сорок друге літо по виступу Людевіта Хорвата проти франків, наступного року після нападу Русі на Царгород]
2.1
Казали,