Село не люди. Люко Дашвар
почервоніла, бровки насупила.
– Якби ж сама знала? Ноги привели…
Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.
– Дитино золота! Русалонько…
– Ой! Дядьку Романе, не підходьте! – перелякалася.
– Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку. Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…
– От якби стоячки…
– Не бійся.
– Добре, добре.
Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.
– Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло. Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!
– Так то була… не любов?
– Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.
Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.
– А може… не стоїть уже?
Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.
– От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.
– У вас є тітка Рая, дядьку Романе.
– Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?
– Не знаю… Як сліпа.
– А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.
– Справді?
– А як сама…
– Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.
– Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
– Я в чоботях! – Катерина розсміялася, а в Романа – ніби крила.
– Скидай свої чоботи! – теж сміється.
– У мене п’ятка в «Лісовій пісні»!
– А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю…
І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.
Катерина розгубилася.
– Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема…
– Іди…
– Можна я до вас прийду завтра вночі?
– Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.
– Бувайте…
Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.
– Боже, на що я насмілився? – Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. – Льонька мене вб’є…
Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.
– Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?
– З розсолу…
– Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.
Катерина сіла на ліжку:
– Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…
– Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.
– Чого?
– Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…
– Мамо, завтра