Насолода.
світлом. І вони навіювали йому таке сильне збудження, яке іноді опановує людину, коли вона відчуває на собі вплив надприродних сил.
Здавалося, він справді відчував майже віртуальну реальність пристрасті, яка пульсувала в кожній із цих речей і в певні хвилини вихоплювалася з них і огортала його. У такі хвилини, якби він потрапив в обійми коханої, то дарував би собі, своєму тілу й душі одне з тих надзвичайних свят, коли досить одного спогаду, щоб осяяти все життя. Оскільки він був сам-один, його пригнічувала нестерпна туга, глибокий смуток, що цей великий і рідкісний дар любити марнується даремно.
Марно! Троянди у високих флорентійських вазах, які також чекали, дихали всіма своїми чарівними внутрішніми пахощами. Над канапою на стіні вишукані вірші, які оспівували жінку й вино, гармонійно облямовані незбагненними шовковистими кольорами перського килима шістнадцятого сторіччя, блищали у світлі призахідного сонця, яке проникало крізь куточок вікна, де умисне було залишено прозору шибку, й робило чіткішою навколишню тінь і вияскравлювало подушки на канапі. Усе оповивала прозора і густа тінь, оживлена осяйним пульсуванням таємного святилища, де зберігався захований скарб. Вогонь у каміні потріскував. І кожен відсвіт полум’я, згідно з образом Персі Шеллі, нагадував розколотий самоцвіт у рухливому сяйві. У ту мить закоханому здавалося, що кожна форма, кожен колір чи запах передавали найделікатнішу свою сутність. А вона все не приїздила… А вона все не з’являлася…
І тут він уперше подумав про її чоловіка.
Елена не була більше вільною. Вона відмовилася від чудової свободи вдівства, пошлюбившись із англійським дворянином, лордом Гамфрі Гітсфілдом через кілька місяців після її несподіваного від’їзду з Рима. Андреа пригадав, що бачив повідомлення про шлюб в одній зі світських хронік у жовтні тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року; і чув безліч коментарів про нову леді Елену Гітсфілд серед багатьох відпочивальників римської осені. Він також пригадав, що попередньої зими зустрічався з десяток разів із тим лордом Гамфрі на суботах княгині Джустиніані-Бандіні та на різних заходах публічного характеру. То був чоловік сорока років, із волоссям попелястого кольору, із залисинами на скронях, майже безкровний, з гострим поглядом світлих очей, з великим опуклим лобом, помережаним венами. Його прізвище було як у того намісника, який очолював героїчну оборону Гібралтару (1779–1783), що їй надав безсмертя пензель Джошуа Рейнолдса.[50]
Яке місце посідав той чоловік у житті Елени? Які зв’язки, окрім подружніх, пов’язували її з ним? Які зміни відбулися в ній унаслідок матеріальних і душевних контактів із чоловіком?
Непевні здогади заполонили душу Андреа. Посеред цієї штовханини думок перед ним чітко й виразно постало видіння їхніх любощів. І біль був таким нестерпним, що він аж підхопився на ноги інстинктивним стрибком, бо відчув, як його зненацька поранило в один із життєво важливих органів.