Насолода.
кудись убік і безперервно моргали. Він мав чимале тіло порівняно з надто тонкими ногами і йшов, тримаючи носаки досередини, так ніби його стегна були туго перетягнуті якимсь поясом. Поли його куртки занадто обвисали; штани мали безліч складок; краватка мала очевидні ознаки невмілої руки. Здавалося, його виготовили із залізної арматури, пофарбованої лаком і схожої на панцир величезного рака, а потім одягли в уніформу західного офіціанта. Але, попри його незграбність, вираз обличчя в нього був тонкий і проникливий, іронічна витонченість застигла в кутиках рота.
Вийшовши на середину салону, він уклонився. Капелюх випав із його руки.
Баронеса д’Ізола, маленька білявка з чолом, на яке спадали пасма волосся, граційна й манірна, наче безхвоста макака, сказала своїм різким голосом:
– Ходіть сюди, Сакумі, ходіть до мене!
Японський кавалер просувався вперед, чергуючи усмішки з поклонами.
– Ми побачимо сьогодні княгиню Іссе? – запитала в нього донна Франческа д’Ателета, якій було приємно збирати у своїх салонах найхимерніші екземпляри з екзотичних колоній з пристрасті до мальовничого розмаїття.
Азіат розмовляв варварською мовою, ледь зрозумілою мішаниною з англійської, французької й італійської.
Усі зненацька заговорили. То був майже хор, посеред якого вряди-годи дзвенів срібними струменями дзвінкий сміх маркізи.
– Я вас, безперечно, колись бачив. Не знаю, де, не знаю, скільки разів, але я вас, безперечно, бачив, – казав Андреа Спереллі герцогині, стоячи перед нею. – Коли я дивився, як ви підіймаєтеся сходами, у глибині моєї пам’яті виник невиразний спогад, який набував форми в ритмі вашої ходи, наче образ, який народжувався з музичної арії; я не зміг прояснити той спогад; та коли ви обернулися, я відчув, що ваш профіль має безпосередній стосунок до того образу. Це не могло бути передбаченням; то був темний феномен пам’яті. Отже, я вас уже бачив, і ви мені зустрілися вдруге. Хто зна? Може, то було уві сні, може, у творі мистецтва, а може, в іншому світі, у попередньому існуванні…
Промовляючи ці останні фрази, надто сентиментальні й химерні, він засміявся умисне, щоб попередити недовірливу чи іронічну посмішку дами. Проте Елена залишилася серйозною.
«Слухала вона мене чи думала про щось інше?»
Чи сприймала вона розмову в такому тоні, чи хотіла цим серйозним виглядом посміятися з нього? Чи хотіла допомогти його наміру спокусити її, який він почав здійснювати так відразу, чи замкнулася в байдужості й недбалій мовчанці? Тобто чи була це та жінка, яку він міг би завоювати? Андреа, геть спантеличений, намагався розгадати цю таємницю. Тим, хто має звичку спокушати, а надто чоловікам зухвалим, знайома ця спантеличеність перед жінками, які мовчать.
Слуга відчинив великі двері до їдальні.
Маркіза взяла під руку дона Філіпа дель Монте й подала приклад. Інші рушили за нею.
– Ходімо, – сказала Елена.
Андреа здалося, що вона сперлася на його руку з певною невимушеністю.
«Можливо, її прихильність – це ілюзія?» Його мучили сумніви;