Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський
: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 352 с.: іл.
ISBN 978-966-14-0428-0 (серія).
ISBN 978-966-14-1085-4 (т. 14).
ББК 84.4УКР1
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 (17) вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875–1876) та Шаргородському духовному училищі (1876–1880). Через тяжке матеріальне становище родини юнакові не вдалося отримати університетську освіту.
У 1886–1889 рр. він давав приватні уроки і продовжував навчатися самостійно, а у 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, працював репетитором.
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси. 1890 р. львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». У цьому ж році юнак побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема І. Франком.
Поїздка започаткувала постійну співпрацю Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він поїхав до с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднував роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури. За один 1891 рік з-під його пера вийшли оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.
На початку 90-х років частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітницькими ідеями, утворила організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язок.
У 1892–1896 рр. М. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду – філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань. Залишивши роботу в комісії, він виїхав до Житомира, де обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський дістав роботу в чернігівському земстві. У Чернігові він закохався, одружився, став господарем дому та батьком чотирьох дітей. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили відомі у майбутньому письменники і поети: Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина… Згодом М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об’їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стала соціально-психологічна новела. У п’ятиліття перед революцією 1905–1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata morgana» («Киевская старина», 1904).
У 1906–1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створив новели «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі», «Persona grata», «Подарунок на іменини», «Коні не винні», а також повість «Тіні забутих предків».
Під час візитів на острів Капрі письменник зустрічався з Горьким, узимку 1911–1912 рр. жив у нього. Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., стали останніми творами Коцюбинського.
12 (25) квітня 1913 р. Михайла Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.
Тіні забутих предків
Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.
Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері[1], чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.
Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі[2] на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.
Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:
– Ігі на тебе! Ти, обміннику. Щез би у озеро та в тріски!..
І він щезав.
Котивсь зеленими цáринками[3], маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги[4] кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.
Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких
Безлісній горі. (
Штани.
Царинка – обгороджений сінокіс близько од села.
Смереки, рід наших ялинок.