Таємниця. Юрій Андрухович
піар-кампанії я й потрапив до тієї містичної кімнати. Там жили художники – винятковий для Поліграфу сорт людей. Вони студіювали «Мистецтво Книги» і були схожими на середньовічних рицарів Таємного Ордену – носили грубі светри, потерті плащі, довге волосся, бороди і – часом – берети. Їм ішлося про те, щоб до них на вільне койкомісце тимчасово не підселили якусь одноклітинну почвару, скажімо, з механічного. Тобто вони саме шукали гнилого інтеліґента собі до компанії. Бо вони створили у тій своїй кімнаті зовсім інакший прекрасний світ: стелажі з книгами, свічки, репродукції, платівки, ангели, крила, зітхання, яблука, чай і сухе вино. Так я потрапив до Касталії. Перше, що я там відчув, – це радість праці. Уявляєш? Вони любили працювати, себто годинами, днями і ночами длубатися у своїх проектах – ілюстрацій, шрифтів, обкладинок, титулів, колонтитулів і колофонів, вони працювали тушем, гуашем, чорнилом, олівцями, пензлями, пастелями – усім, що малювало. Праця вважалася кайфом. Їхній побут був цілком підпорядкований цьому кайфові, а отже, впорядкований. Як усі ченці, вони відволікалися виключно на дівчат – тих, що найкрасивіші. Хоча й дівчат вони приводили до своєї кімнати переважно з єдиною метою. Ти знаєш про що я?
Здогадуюся.
Ні. Вони частували їх сухим вином, чаєм, яблуками і малювали з них портрети. Я хотів бути художником, і мені почало писатися. Часом вони просили читати що-небудь уголос. Я вмирав, у мене пересихало в роті, мій голос панічно втікав хрін знає куди, я дочитував звідкілясь із дна своєї найглухішої бочки, але їм усе одно подобалося. Вони любили мене і вважали рівним собі, я не міг цим потайки не пишатися. Звісно, там, серед них, я знайшов собі ще одного святого. То був Смичок. Він був – я не маю іншого слова – геніальний. Це було все разом – рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший – не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки – і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я до сьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні – чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку», і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор – він сурмив, як ас! До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор –