Страшний Суд. Василь Басараба
пролетить, то й мені шкода буде!»
Нарешті у слухавці залунали довгі гудки. Проте радість була передчасною. Незнайомий жіночий голос повідав, що Олі нема вдома, але вона має зараз бути. Подякував і поклав трубку на важіль.
Отже, не судилося. Та нехай, ще не вечір. Хоча робочий день вже завершився і час збиратися додому.
9
Ще звіддалік помітила біля воріт діда. Біля нього сутулився й тупцював Жора. Це ж треба таке! Що той Жорик так і лізе на очі, вештається на вулиці? Які в нього спільні інтереси з дідом? Уже ж не вперше він прибігає, про щось там стиха перемовляються. Нехай швендяє, аби до неї не прискіпувався.
– О, моя симпатюлька йде, – ошкірився назустріч Жора. – Ви б, Петровичу, замовили слово за мене, а то ваша внучка Жори вперто не замічає. Вона, канєшно, ошибається, розтолкуйте їй, Павел Петровіч.
Дід похмуро глянув на Жорика, потім подивився вздовж вулиці й не сказав нічого.
– Куди ви, діду, зібралися? – взяла його за лікоть.
– Схожу до Мирона, провідаю. Он Жору прислав, покликав…
Із сусідів дід із Мироном спілкувався найбільше. Вони були майже однолітки, обидва – фронтовики, ветерани. Раніше часто сходилися, годинами балакали. А тепер Жорин дід ще з весни хворіє, на вулицю не виходить.
– То йдіть, провідуйте, чого біля воріт стали?
– Та ж Жора зупинив, тебе побачив.
– Що ви того Жору слухаєте? Ідіть собі. А йому перекажіть, хай не чіпляється.
– То ти сама скажи.
– Кажу, не чує…
– Ой, Олько, ти на Жору не махай рукою. – Жорик знову вискалив рідкі зуби. – Краще добре придивися. Чим я тобі не пара? Молодой, красівий, нежонатий…
– Іди собі, Жоро, і не озирайся. Та краще під ноги дивися, щоб не впасти.
Жора ще щось почав верзти, але вона рішуче зачинила за собою хвіртку.
Барс дзвякнув ланцюгом і позадкував у буду.
І треба ж оце таке. Плутається той Жорик перед очима, як і цей собацюра. На перший погляд він ніби не поганий, але ж якби не чіплявся зі своїми жартами й натяками. Узагалі-то, його важко зрозуміти: коли всерйоз говорить, а коли хитрувато прибріхує. Є такі люди, траплялися їй, дуже щедрі на словесне лушпиння, у якому здорового зерна не знайдеш.
Та ну його, того Жорика, щоби про нього думати.
– Барсе, не спи, – гукнула до будки.
Собака наполовину висунувся назовні, заметляв головою, забряжчав залізно. Вийшло так кумедно, ніби пес заперечував їй, що Ольга аж засміялася стиха.
У хаті почала викладати на стіл свої покупки і, ніби між іншим, запитала:
– Мені ніхто не дзвонив?
Мама вдала, що не почула, роздивлялася принесені продукти й питалася про ціну. Але по тому, як вона усміхнулася сама до себе, стало зрозуміло, що їй є що сказати. Врешті вона першою порушила мовчанку й мовила:
– Та дзвонили, якраз той, про кого запитуєш.
– І що ви йому сказали? А давно? І що він сказав?
– Не так давно. А я йому нічого не встигла сказати. Запитав тебе,