Ворошиловград. Сергій Жадан
це? – запитав я.
– Я музики нам записав, – пояснив Болік. – Щоб дорогою слухати.
– Та в мене свій плеєр є, – відповів я.
– Нічого, ми з Льошею послухаємо.
Льоша у відповідь скривився.
– Льолік, – засміявся я. – За тебе що, брат вирішує, яку музику слухати?
– Нічого він не вирішує, – ображено мовив Льолік.
– Що хоч за музика? – поцікавився я.
– Паркер.
– І все?
– Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, – пояснив Болік.
– Мудак, – сказав на це Льолік, і ми поїхали.
Від музики «фольксваген» здригався, мов консервна бляшанка, по якій били дерев’яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальні райони. Минувши тракторний і проїхавши базарчик, ми врешті вирвалися за кільцеву. Виїхавши за місто, рушили в південно-східному напрямку. На КПП стояли даішники. Один з них ліниво подивився в наш бік і, не побачивши нічого цікавого, відвернувся до своїх. Я спробував поглянути на нас його очима. Чорний «фольксваген», перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого. Навіть штрафувати не хочеться.
Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки. Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м’яч.
– Заправитись потрібно, – сказав Льолік.
– Скоро буде заправка, – відповів я.
– І випити чого-небудь, – подав голос Болік.
– Антифризу, – запропонував йому брат.
На заправці ми з Борею пішли до магазину взяти кави.
Доки Льолік заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кілька пластикових столиків. За металевою сіткою починалось кукурудзяне поле. Травнева зелень, липка й барвиста, западала в очі, роз’їдаючи сітківку. На стоянці тіснились кілька фур, водії, очевидно, відсипались. Боря підійшов до крайнього столика, взяв пластиковий стілець, протер його серветкою, обережно сів. Я теж сів. Незабаром підійшов Льолік.
– Нормально, – сказав, – можемо їхати. Скільки нам ще?
– Кілометрів двісті, – відповів я. – За пару годин доїдемо.
– Що слухаєш? – запитав Льолік, показуючи на плеєр, який я поклав на стіл.
– Усе підряд, – відповів я йому. – Чому собі такий не купиш?
– У мене в машині програвач.
– Ось і слухаєш, що тобі брат запише.
– Я йому нормальну музику пишу, – образився Болік.
– Я радіо слухаю, – від себе додав Льоша.
– Я би на твоєму місці не довіряв його музичним смакам, – кинув я Льоліку. –