Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
він не відчув ніякого вдоволення. Жульєн не був ні гордий, ані вдячний за почуття, що пані де Реналь виказувала так одверто; його не хвилювали ні її краса, ні грація, ні свіжість. Чистота душі, відсутність будь-яких злостивих почуттів, безперечно, сприяють збереженню молодості. У більшості гарних жінок перш за все старіє обличчя.
Жульєн був похмурий цілий вечір. Досі він обурювався тільки випадковостями, завдяки яким людина займає той чи інший щабель у суспільстві. А відтоді, як Фуке запропонував йому отой ниций спосіб розбагатіти, він гнівався і на самого себе. Поринувши в думки, Жульєн зрідка перекидався кількома словами з дамами і нарешті, сам не помітивши, випустив із своєї руки руку пані де Реналь. У бідолашної жінки заніміло серце: той жест для неї був вироком.
Якби вона не мала сумніву в Жульєновій любові, її доброчесність, мабуть, дала б їй сили боротись проти нього. Але тепер, боячись утратити його навіки, вона не опиралася своєму почуттю і, втративши самовладання, сама взяла Жульєнову руку, яку той неуважно поклав на спинку стільця. Цей її жест вивів із заціпеніння юного честолюбця: як би йому хотілося, щоб свідками цього були всі ті зарозумілі знатні пани, які дивилися на нього з такою поблажливою посмішкою, коли він сидів з дітьми в кінці столу! «Ця жінка не може мене зневажати, а якщо так, – вирішив Жульєн, – я не повинен опиратися чарам її краси; мій обов'язок стати її коханцем». Такі міркування ніколи не спали б йому на думку, доки він не почув простодушних зізнань свого друга.
Це раптове рішення трохи розважило його. «Одна з цих двох жінок мусить бути моєю», – казав він сам собі і думав, що йому було б значно приємніше упадати за пані Дервіль – не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тільки гувернером, якого поважають за вченість, а не простим майстровим з ратиновою курточкою під пахвою, яким він уперше з'явився перед пані де Реналь.
А в очах пані де Реналь він був найчарівнішим саме в образі робочого парубійка, що, зашарівшись від хвилювання, стояв біля дверей дому, не наважуючись подзвонити.
Ця зарозуміла, як на думку місцевих буржуа, жінка не надавала значення чинам; найнезначніші вчинки для неї важили значно більше, ніж світське становище людей. В її очах биндюжник, який виявив хоробрість, заслуговував на більшу шану, ніж хвацький капітан-гусар із закрученими вусами і люлькою в зубах. А Жульєнова душа здавалася їй шляхетнішою, ніж серця її кузенів, уроджених і навіть титулованих дворян.
Обмірковуючи далі своє становище, Жульєн вирішив, що не варто домагатися перемоги над пані Дервіль, яка, мабуть, помітила прихильність до нього пані де Реналь. Отже, він повернувся у думці до неї і запитував себе: «А що я знаю про вдачу цієї жінки? Тільки одне: перед моєю подорожжю я брав її руку, вона її в мене висмикувала, – сьогодні я вивільняю свою руку, а вона бере її й стискає. Ось прекрасна нагода помститися за всю її зневагу до мене. Хто зна, скільки в неї було коханців! Може, вона вибрала мене тільки тому, що їй тут зручно зі мною зустрічатись».
Отакі,