Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
за те, що він необережно прийшов до неї вночі, що тепер тремтіла від страху, – раптом він не прийде більше? Пані де Реналь рано повернулася з саду й зачинилась у себе в кімнаті; але, не витримавши, вийшла й приклала вухо до дверей коханого. Хоч як терзала її тривога й пристрасть, вона все ж не наважилась увійти. Такий вчинок здавався їй остаточним падінням, бо саме це викликає в провінції найбільше глузувань.
Ще не всі слуги лягли спати. З обережності вона змушена була нарешті повернутися у свою кімнату. Дві години чекання були для неї наче два століття катувань.
Але Жульєн був надто вірний тому, що він називав своїм обов'язком, і пунктуально виконував усе, що сам для себе вирішив.
Щойно пробила перша година ночі, він тихо вийшов з своєї кімнати, переконався, що хазяїн дому міцно спить, і прослизнув до пані де Реналь. На цей раз він зазнав більше втіхи, бо менше думав про те, щоб грати свою роль. В нього розплющились очі; він став бачити й чути. Те, що пані де Реналь сказала йому про свої літа, надало йому деякої впевненості у собі.
– О Боже мій! Адже я на десять років старша за вас! Як ви можете мене любити? – повторювала вона без будь якого наміру, просто тому, що ця думка гнітила її.
Жульєн не розумів, чого вона страждає, але бачив, що це страждання щире, і майже зовсім забув про свій страх здатися смішним.
Його безглузде побоювання, що через низьке походження до нього ставляться, мов до коханця-слуги, також розвіялось. В міру того, як пристрасність Жульєна заспокоювала його несміливу коханку, вона потроху ставала знов щасливою, до неї поверталася здатність придивлятись до свого любого. На щастя, цього разу в нього майже не помічалось тієї заклопотаності, через яку вчорашнє побачення було для нього тільки перемогою, а не насолодою. Якби пані де Реналь помітила його намагання витримати роль, це сумне відкриття назавжди отруїло б її щастя. Вона побачила б у цьому тільки сумний наслідок різниці їхнього віку.
Хоч пані де Реналь ніколи не задумувалась над проблемами кохання, але нерівність віку, як і нерівність достатку, є однією з улюблених тем провінційних жартів, коли мова заходить про любов.
Минуло кілька днів, і Жульєн закохався з усім запалом юності.
«Треба визнати, – казав він сам собі, – вона добра, як ангел, а вродливішої за неї жінки немає у світі».
Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсім зникла з його голови. Якось, у хвилину щирості, він навіть признався їй у всіх своїх побоюваннях. Це признання викликало в неї бурхливий спалах почуття до нього. «Значить, у мене не було щасливої суперниці?» – казала собі пані де Реналь, не тямлячи себе від щастя. Вона навіть наважилася запитати його про портрет, яким він так дорожив; Жульєн присягнувся їй, що то був портрет чоловіка.
У ті хвилини, коли пані де Реналь бувала досить спокійна, щоб міркувати, вона не могла отямитись від подиву, що таке щастя існує у світі, а вона ніколи й не здогадувалась про це.
«Ах! – казала вона сама собі, – якби я зустрілася з Жульєном десять