Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
пані Дервіль поводилася стримано. Приголомшена своїми здогадками і переконавшись, що її розважливі поради лише дратують пані де Реналь, яка зовсім втратила голову, вона раптом покинула Вержі без будь-яких пояснень, – та їх у неї й не питали з обачності. Пані де Реналь зронила з цього приводу кілька сльозинок, але незабаром відчула, що стала тільки щасливіша. Після від'їзду подруги вона майже цілі дні проводила зі своїм коханим.
Жульєн тим охочіше втішався милим товариством своєї подруги, що завжди, коли довго залишався сам, його знову й знову гризла думка про злощасну пропозицію Фуке. Доти Жульєна ніхто ніколи не любив, і він також ще не закохувався, а тому в перші дні його нового щастя траплялися хвилини, коли він відчував таке блаженство бути щирим, що трохи не розповів пані де Реналь про своє честолюбство, яке становило сенс його життя. Йому хотілося порадитися із нею щодо пропозиції Фуке, яка чомусь і досі спокушала його, але одна незначна подія поклала край цій відвертості.
XVII. Перший помічник мера
O, how this spring of love resembleth The uncertain glory of an April day; Which now shows all the beauty of the sun, And by and by a cloud takes all away![27]
Якось надвечір, сидячи поруч із своєю подругою в глибині фруктового саду далеко від надокучливих людей, Жульєн глибоко замислився. «Солодкі хвилини! – думав він. – Та чи довго триватимуть вони?» Думки його були зосереджені над складним питанням про вибір шляху. Його гнітили ті великі турботи, які знаменують собою кінець дитинства й отруюють перші юнацькі роки незабезпеченої людини.
– Ах! – вигукнув він. – Справді можна сказати, що Наполеона сам Бог послав молодим французам! Хто нам його замінить? Що робитимуть без нього всі ті бідолахи, навіть багатші, ніж я, в яких є кілька екю на освіту, але не вистачає грошей, щоб купити замість себе рекрута і з двадцяти років пробивати собі дорогу в житті? І що б ми не робили, – скрушно зітхнув він, – цей фатальний спогад завжди буде переслідувати нас, ніколи ми не будемо щасливі.
Раптом він помітив, що пані де Реналь насупилась і обличчя її зробилось холодним і погордливим; такі міркування, на її думку, пасували тільки слугам. Змалку вона знала, що дуже багата, і їй здавалося само собою зрозумілим, що і Жульєн багатий. Вона любила його тисячократ дужче, ніж власне життя, і гроші для неї нічого не важили.
Жульєн і не здогадувався про це. Він наче впав із неба, коли побачив насуплені брови. Однак він не розгубився і відразу, на ходу щось вигадавши, пояснив знатній дамі, яка сиділа обіч нього на дерновій лаві, що ці слова – він, мовляв, навмисно їх повторив – він чув іще тоді, як ходив у гори до свого друга, лісоторговця. Це, мовляв, міркування нечестивців.
– Ну, то не водіться з такими людьми, – одказала пані де Реналь, усе ще зберігаючи на обличчі, яке щойно дихало найпалкішою ніжністю, холоднувато-гидливий вираз.
Насуплені брови пані де Реналь або, вірніше, розкаяння у власній необачності, завдали першого удару ілюзіям Жульєна.