Переказ твору Івана Франка «Захар Беркут». Тетяна Бебік

      Було це навесні 1241 року. В горах Тухольщини стояла весна. Нещодавно у цих краях з’явився новий боярин – Тугар Вовк. Князь Данило подарував йому полонини та ціле пригір’я Зелеменя. Щоб познайомитись з навколишніми боярами, Тугар вирішив влаштувати лови на грубого звіра. Такі лови – це не забавки. Тури, ведмеді та дики – це небезпечні противники, тому мисливці зібралися, як на війну.

      На диво, серед мисливців опинилася дівчина – Мирослава, дочка Тугара Вовка. Казали навіть, що з неї б вийшов муж, ліпший за її батька. Тугар був мужчина, як дуб. «Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям». Мирослава ж була дівчина, якої пошукати. Вродою та добротою серця вона була з багатьма на рівних, однак поводження її було вільним, а сила, сміливість та рішучість – властиве лише чоловікам, що виросли в боротьбі з супротивними обставинами. Мирослава рано втратила матір, і її нянька-мужичка привчила її до усякої роботи, а коли підросла, батько почав брати її із собою та навчати володінню зброєю. Але вона ніколи не переставала бути жінкою: ніжною, доброю, з живим чуттям та скромним, стидливим лицем.

      Йшов третій день ловів – день ловів на ведмедів. Провідником Тугара Вовка був Максим – син тухольського бесідника Захара Беркута. Максим був всюди однаковий, спокiйний, свобiдний в рухах i словах, мов рiвний серед рiвних. З ним прийшов цілий гурт молодих мисливців, щоб допомогти боярам очистити небезпечне ведмедяче лігво.