Людина і зброя. Олесь Гончар
Дніпрогесу, готував новий реферат про скіфські могили в степах, але ні скіфи, ні мамути дніпрогесівські не допомогли йому, і стипендію таки одержав інший.
Уже в ректораті, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко і ще одна суха, як тараня, аспірантка, і виявилось, що Богдан такої честі не вартий, бо він… «пасив»!
– Не пасив, а пасинок, – в'їдливо зауважив тоді Мирон Духнович, коментуючи цю звістку.
Випадок з стипендією Богдан переніс зовні спокійно, в колі товаришів навіть поіронізував з приводу своєї пасивності, але в душі – від Тані це не могло приховатись – він пережив це тяжко, і не стільки пекла його та підвищена стипендія, скільки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирішенні знову елемент дискримінації за батька, відтінок недовіри й мстивості.
Таня боялася, щоб не повторилося це зараз у райкомі.
Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким він є, – готовим на подвиг, з його своєю, радянською Іспанією в серці! Цього найбільш хотіла про це в думці благала Таня, поспішаючи з дівчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусів Держпрому.
З нею туди ж прямують її подруга Мар'яна[2], двоє дівчат з філологічного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, ніби аж остаркувата дівчина, підстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне – чорний сніп, настромлений на голову. Другий рік мешкає Ольга з Танею в одній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде…
– Гляньте, он наші – вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний – Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?
Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.
– Довго його щось там тримають. Чи не відбирають просто в маршали? – пожартував Дробаха, хоча в жарті його Тані почулась гіркота.
– Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, – сказав Степура. – Той як уп'ється, то як кліщ.
Нарешті Богдан з'явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під'їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:
– Годен!
А він, усміхаючись, сказав і до всіх, і до Тані зокрема:
– От і вирішилось.
Таня вже була біля нього, вона взяла його під руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим – для інших непомітним – потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго
Вона звісно, до свого Славика!