Каторжна. Борис Грінченко

      «Ота каторжна Докія…»

      Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

      Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити – і мачуха дала їй штурханця. І ось після цього – хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб’є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня… Так що ж вона – покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче, – найгірше, що й не заплаче ніколи!

      – Докіє! – спершу ще її таки на ймення звали, – чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.

      Мовчить.

      – Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?…

      Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!

      – Чи ти оглухла? – І мачушина рука з усієї сили б’є її.

      Стоїть, мовчить.

      – Так слухай же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!

      Ні пари з уст! Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:

      – Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б’є її мачуха, б’є, поки втомиться, поки заболять руки, – аж тоді кине:

      – У-у!.. проклята! Каторжна!..

      А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?… Така ж і мати її була – або плаче мовчки, або докоря: «Нащо п’єш, нащо жидові хліб носиш!..» Давав їй він доброго прочухана, як під п’яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п’яний, іноді схочеться йому пожалувати її – вона ж таки рідна дитина, – оце й покличе: