Наталка Полтавка. Іван Котляревський
ет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.
Явление 1
Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет).
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються. | 2 рази
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тілько тогді і полегша, як нишком поплачу. | 2 рази
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде.| 2 рази
Єсть же люди, що і моїй завидують долі,
Чи щаслива та билинка, що ростеть на полі? | 2 рази
Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці. | 2 рази
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися. | 2 рази
Полетіла б я до тебе, та крилля не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю. | 2 рази
До кого я пригорнуся, і хто приголубить?
Коли тепер того нема, який мене любить. | 2 рази
Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу і на світі. Ти був бідним, любив мене – і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються…
Явление 2
Наталка и возный.
Возный. Благоденственного і мирного пребиванія! (В сторону). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті.
Наталка (кланяясь). Здорові були, добродію, пане возний!
Возный. «Добродію»! «Добродію»! Я хотів би, щоб ти звала мене – теє-то як його – не вишепом’янутим ім’ярек.
Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум.
Возный. Не о сем, галочко, – теє-то як його – хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:
От юних літ не знал я любові,
Не ощущал возженія в крові;
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райский крин, душистий, прекрасний;
Утробу всю потряс;
Кров взволновалась,
Душа смішалась;
Настал мой час!
Настал мой час; і серце все стонеть;
Как камень, дух в пучину зол тонеть.
Безмірно, ах! люблю тя, дівицю,
Как жадний волк младую ягницю.
Твой предвіщаєть зрак
Мні жизнь дражайшу,
Для чувств сладчайшу,
Как з медом мак.
Противні мні Статут і розділи,
Позви і копи страх надоїли;
Несносен мні сингкліт весь бумажний,
Противен тож і чин мой преважний.
Утіху ти подай
Душі смятенной,
Моєй письменной,
О ти, мой рай!
Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл – теє-то як його – столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би навосхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності.
Наталка. Бог з вами, добродію! Що ви говорите! Я річі вашей в толк собі не возьму.
Возный. Лукавиш – теє-то як його – моя галочко! і добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.
Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.
Возный. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть – теє-то як його – для любові ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть. Рци одно слово: «Люблю вас, пане возний!» – і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою.
Наталка. У вас єсть пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен