Найкраща поезія. Янка Купала

      Моя доле, важка доле,

      Щоб ти луснула була!

      Щоб од мене в чисте поле

      Ти назавжди утекла!

      Чом же ти, похмура й люта,

      Мені щастя не даєш?

      Чом, гірка, немов отрута,

      Мені смерті не пошлеш?

      Так мене постійно мучиш,

      Ніби душу в пеклі чорт;

      Так ти серце моє сушиш,

      Що вже висох я, мов хорт!

      Не даєш ти супокою

      Ні вночі, ні вдень мені.

      Тінь небіжчика! За мною

      Водиш помисли сумні.

      Де не вирвусь, не полину,

      Щоб хоч трохи ліпше жить,

      Позад себе оком кину —

      Моя доля вже біжить.

      Скрутить, збурить, скаламутить,

      Наче воду хто колом,

      І нашле біду, й засмутить

      Неочікуваним злом.

      І життя немилим стане —

      Згинути б мені ту ж мить!

      А на серці – рани, рани,

      Так болить воно, болить.

      І так хочеться упасти

      Десь у прірву, в тьму ночей,

      Щоб не бачити – пропасти —

      Ані сонця, ні людей!

      Ось так доля, моя доля,

      Щоб ти луснула була!

      Щоб од мене в чисте поле

      Ти назавжди утекла!

      Життя моє трудне й нужденне,

      І, скільки світу, кожен звик

      Гордити мною, кпити з мене, —

      Бо я мужик, дурний мужик.

      Я підписатися не вмію,

      Не ходить гладко мій язик,

      Бо вічно я орю та сію, —

      Бо я мужик, дурний мужик.

      Я з праці хліб свій добуваю,

      Зношу лайливий, грубий крик.

      Я рідко-рідко свято знаю, —

      Бо я мужик, дурний мужик.

      Нема за що купити солі,

      Ні залатати черевик,

      І діти в мене босі й голі, —

      Бо я мужик, дурний мужик.

      Залиті потом мої очі,

      Світ радості для мене зник,

      Як віл, працюю дні і ночі, —

      Бо я мужик, дурний мужик.

      Як занедужаю – лікую

      Я сам себе, мов чарівник,

      Без лікарів я вік вікую, —

      Бо я мужик, дурний мужик.

      Така мені за все подяка,

      Що мушу жити, наче дик,

      І згинути, як той собака, —

      Бо я мужик, дурний мужик.

      Та скільки я ще жити буду,

      Слуга панів, слуга владик,

      Ніколи, браття, не забуду,

      Що я людина, хоч мужик.

      І кожен, хто мене спитає,

      Лише один почує крик:

      «Хоча мене всяк зневажає, —

      Я житиму, бо я – мужик!»

      Побратимів багатих мені

      Не потрібно – я відаю їх!

      За божками летять, як дурні,

      А всім іншим – погорда і сміх.

       не хочу сидіть за столом

      З паничами – принизлива гра:

      Обмине тебе келих з вином,

      Пригадається кривда стара.

       не хочу дівочих принад,

      Ніжних пестощів білих грудей.

      Студенить мені серце, мов град,

      Зрада, хитрість огнистих очей!

      Та любов пропадає в ганьбі,

      Розвівається, начебто мла…

      Тут клянеться в коханні тобі,

      А тут іншого вже обняла!

       не хочу ясного життя,

      Де народ стільки горя терпить,

      Де жебрачити ходить дитя,

      Що не має розради й на мить.

      Веселитись не хочу я там,

      Де біда, сльози, скарги навкруг,

      Де в неволі так тяжко братам,

      Де завмерли і сила, і дух!..

      Гей, сказати б, що мучить мене?

      Що я хочу, чого б я жадав?

      За