Одержима. Українка Леся

      як те каміння, що навколо нього.

      Над ним – мені здається, я те бачу, —

      нависли думи хмарою важкою,

      от-от з них стрілить ясна блискавиця

      і цілий світ осяє. Ох, коли ж,

      коли вона розіб’є темну хмару?

      Хоч би мене убила блискавиця,

      я прагну, прагну, щоб вона злетіла,

      щоб хоч на мить чоло те просіяло.

      Годівлю дав юрбі, тілам і душам,

      всім дав спокій, а сам у сій пустелі

      пасе думок отари незчисленні.

      Нема їм впину, а йому спочинку…

      Який він одинокий, боже правий!

      Невже йому не можна помогти?

      Невже він завжди буде одинокий?

      «Месія прийде в славі світ судити» —

      так сказано в пророцтві, більш нічого.

      І правда, й милосердя – все для світа,

      а для Месії що? Чи тільки слава?

      «Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,

      мир буде на землі і щастя в людях…»

      А для Месії? – знову «слава в вишніх»?

      І тільки слава? О, яка ж то кара

      Месією, що світ рятує, бути!

      Всім дати щастя і нещасним бути,

      нещасним, так, бо вічно одиноким.

      Хто міг би врятувать його самого

      від самотини, від страшної слави?

      (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь.)

      (Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.)

      (Співає знов.)