Павло Чорнокрил. Марко Вовчок

      Слухаєш, а тут і сонечко сходить…

      Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить – вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться – вона себе повинуватить; він її скривдить – вона його перепрошує.

      – Ти в мене не жінка, – було, Павло їй говорить, – ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш…

      – А тобі важко дуже? – спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує!

      – Мені важко… Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє… мені важко!

      – А якби я із тобою журилася?

      – Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки, – воно й краще. А коли б ще ти засумувала, бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді… Хай Бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

      – То й добре! – одкаже йому, всміхаючись.

      І жили вони собі, вже три роки побравшися.

      Тоді женивсь наш пан молодий і пойняв собі багату жінку: везли за нею посагу – господи-світе! Наче чумацька валка з Криму йшла.

      Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців, і кравців, і прачок, і швачок. У дворі панському наче рій вироївся: людей-людей!

      Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.

      Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

      Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали – загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий… У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки… Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли… Не те, щоб цього треба для чого було – ні до чого воно, а так-то вже – аби було: звісно, пани – що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за рожевих кущів.

      От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечка вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.

      Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна летіла, й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло… На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.

      Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше: запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде… А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає неподачеку. Він зупинився, прислухався – ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув – сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

      Скинула дівчина очима… Як побачила – стрепенулася, здивувалась, злякалася.

      – Звідки ви? До кого? Чого ви? – запитує.

      – Як сильне ви ридали! – одказав.

      Нічого не прибрав більш їй одмовити.

      Вона як заридає знову!

      – Боже мій милий: – скрикнула, – це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а Господь смерті не посила!

      – Ви за молодою панією, мабуть, придані?

      – За нею. Ох, лихо моє та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону – нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі, – там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

      Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

      – Важко буває чоловіку! – промовив Павло.

      – Ох, як же важко! Мука живая!

      Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»

      – А ви? – питає дівчина крізь свої сльози. – Ви, мабуть, тут робите у саду?

      – Робимо.

      – Давно?

      – Сьогодні уперше нас поставлено.

      – То-то ж бо я наче нікого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся,