Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій
що б сказав з цього приводу батько?»
Сніданок на червоній землі
Люблю снідати і дивитися у вікно. Але тільки якщо це не вікно автобуса, до якого в будь-який момент може щось прилетіти. Град, наприклад. Або дощ, розмазуючи краплями по склу пейзаж. Та про дощ, хоча б маленький, сьогодні годі й мріяти – спека стоїть неймовірна, градусів тридцять п’ять, не менше. А ось про «град» мріяти не варто, хоча багато хто з нас знає, що таке справжній обстріл, хіба що з роликів на ютубі. Тут, на Донбасі, в серпні клімат зовсім не такий, до якого звик удома: дні спекотні й задушливі, вночі – дуже холодно, пробирає аж до кісток. Тут, на Донбасі, багато що зовсім не так, як в іншій Україні. Інколи навіть складається враження – не через погоду, а через людей та їхні звички, що всі двадцять три роки незалежності ми жили в різних державах.
Ми їдемо вузькою дорогою. Колона з кількох мікроавтобусів та легкових машин. З-під коліс клубочить пилюка, і якби не війна, то можна було б подумати, що колона здійснює екскурсійний автопробіг шляхами Донбасу. Себто, ми і є «Донбас», добровольчий батальйон. «Вдаримо автопробігом по бездоріжжю!» – цитує класиків Шева і широко посміхається, виблискуючи білозубо. Він сидить поруч, завжди готовий до бою: в касці, затягнутий у бронежилет, і не випускає зі засмаглих жилавих рук автомат. Я вже кілька разів радив йому зняти «броник», як учинив давно сам, однак Шева лише пітніє і жартує: «Такої команди не надходило!» Він завжди такий – правильний. Коли я вперше його побачив на нашій базі в Петрівцях, то подумав, що він або стоматолог, або американець, бо в нашій країні такі білі зуби можуть мати тільки вони. Як не дивно, Шева – звичайний підприємець з Хмельницького. А зуби… як-небудь я запитаю, чому в нього такі білі зуби, чим він їх чистить. Такі ж білі, як у Франко. Ось він – справжній американець, однак, якщо послухати його й деяких наших, то Франко – куди справжніший громадянин України, ніж інші, можу закласти власну голову на спір. Скільки разів йому пропонували зайняти командирську посаду, а він завжди тільки посміхався на всі свої білі тридцять два і віджартовувався. А спробуйте запропонувати комусь із наших співвітчизників керівну посаду, скільки людей з десятка відмовиться? Я скажу сам – жодного. Його справжнє ім’я – Марко Паславський, він справді – громадянин США, нащадок українських емігрантів. Про це можна вже казати, про нього вже стільки розповідали по телевізору, що це далеко не секрет. Однак він – не найманець, не «дикий гусак», а провідний фінансист-консультант, багата людина, яка обертається в найвищих колах, і, здавалося б, потрібна йому та наша війна? Однак він тут. Проста відкрита людина з приємною посмішкою і душею патріота, одним словом, прагматичний романтик, як і більшість наших добровольців. Пам’ятаю, як Франко говорив Філарету, заступнику комбата: «Коли ми переможемо, я стану головою Національного банку України і поламаю всі схеми олігархів. А я їхні схеми за час роботи в Україні добре вивчив, повір мені, Філе!»
Небо