Мізантроп. Жан Батист Мольєр

      Та що вам, друже мій?

      Лишіть мене в спокої!

      Чому химерною неласкою такою…

      Ідіть собі, прошу, не тратьте зайвих слів.

      Раніш би вислухать, ніж удаваться в гнів.

      Ні, хочу гніватись, а слухать не бажаю.

      Як розуміти вас – я, далебі, не знаю,

      І хоч ми друзями віддавна нареклись…

      Я – друг вам? Запишіть, що то було колись!

      Так – досі в злагоді жили ми і в любові, —

      А як побачив я, на що есте готові.

      То приязнь унівець розбилася моя:

      В серцях зіпсованих не хочу місця я.

      Та чим же міг я так, Альсесте, завинити?

      На місці вашому волів би я не жити!

      Хто чинить так, як ви, – пошани хай не жде;

      У чесних він людей презирство лиш найдо.

      Я ж бачив, як того ви стріли чоловіка.

      Шаноба тут яка, любов яка велика

      Була появлена! А скільки присягань.

      Обітниць голосних і приязних зізнань.

      Що ви з обіймами палкими їх мішали!

      А скоро вийшов він, – ви ледве пригадали,

      Як на ім’я йому і що то за один, —

      І вже ні трошечки вас не обходить він.

      До лиха! Соромно, ганебно, підло навіть

      Так душу лестками фальшивими неславить.

      Коли б судилося таке мені вчинить.

      То я повісився б із того горя вмить!

      Причин не бачу я до вироку такого

      І пом’якшить його благаю вас, на бога;

      Прошу: зласкавтеся, хоч огріхи й страшні,

      І ще не вішаться дозвольте ви мені.

      Невчасно спала вам охота жартувати!

      Чого ж вам хочеться, цікавий би я знати?

      Я хочу щирості, щоб слово ні одно

      Не вилітало з уст, як не з душі воно.

      Коли обійме нас, вітаючи, знайомий, —

      Так само обійнять повинні ми його;

      Зізнання сипле він, обіцянки склада —

      Те саме й нам робить, звичайно, випада.

      Ні! Ворог тої я ганебної методи,

      Що в пій кохаються нікчемні слуги моди;

      У світі над усе найгірш я не злюбив

      Манірні витівки отих балакунів.

      Лепетунів гидких, которі в марній мові

      Усе на світі нам пообіцять готові

      І компліментами ладні стрічати всіх,

      А що ти, хто ти є, – однаково для них!

      Ну, що по тому нам, коли нас хто вітає

      І приязнь, і любов, і шану виявляє,

      І слів не добере до пишної хвали, —

      А тільки ми на крок од його відійшли,

      І він негідника улещує так само!

      Це ж сором! Це ганьба! Як тішиться словами

      Гучними й красними, коли, на глум і сміх.

      Усьому світові почути можна їх?

      Шаноби на землі нема без переваги.

      Хто поважає всіх, не знає той поваги.

      Коли вдаєтесь ви у моду цю лиху.

      До біса! Спільного не знати нам шляху!

      У вас прислужливість – неначе крам роздрібний,

      Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.

      Якщо вам рівні всі, то мовлю навпростець:

      Дружінню нашому і злагоді кінець!

      У колі вищому ми місце посідаєм —

      І, певне ж, мусимо коритися звичаям.

      Hi, ні! Карати ми повинні без вагань

      Ганебний вимін цей олншвих вихвалянь,

      Людьми буть чесними, неправді не служити

      Г скрізь по щирості, по правді говорити.

      Що з серця не іде – ніколи не казать

      І почуттів своїх під маску не ховать.

      А