Інстинкт убивці. Карін Слотер

      Пролог

      Ебіґейл Кампано сиділа в машині, припаркованій перед її будинком, і дивилася на особняк, який вони реконструювали майже десять років тому. Будинок був величезний – для трьох людей забагато місця, а надто тепер, коли одна з них, із Божої ласки, менш аніж за рік поїде до коледжу. Що вона робитиме, куди подіне себе, коли дочка вирушить у нове життя? Залишаться тільки Ебіґейл і Пол, знову вдвох, як і до народження Емми.

      Від цієї думки в неї все стислося в шлунку.

      У колонках машини ожив голос Пола – він знову підійшов до телефону.

      – Слухай, кицю… – почав він, та думками Ебіґейл була вже не з ним – дивилася на будинок. Коли ж це її життя так здрібніло? Коли найважливіші запитання перетворилися на турботу про інших людей, інші речі? Чи готові у кравця сорочки Пола? Чи є сьогодні в Емми тренування з волейболу? Чи замовив дизайнер новий письмовий стіл для кабінету? Чи здогадався хтось випустити собаку, чи наступні двадцять хвилин вона витиратиме два галони собачої сечі з кухонної підлоги?

      Ебіґейл проковтнула слину, бо відчула, як до горла підкочує клубок.

      – Здається, ти мене не слухаєш, – зауважив Пол.

      – Слухаю. – Вона заглушила двигун. Пролунало клацання, і диво техніки перемкнуло голос Пола з гучномовців машини на мобільний телефон.

      Ебіґейл відчинила дверцята і вкинула ключі в сумочку. Притискаючи телефон плечем до вуха, зазирнула до поштової скриньки. Рахунки за електрику, повідомлення від «АмЕкс»[1], платіжки за Еммине навчання…

      Пол замовк, переводячи подих, і Ебіґейл скористалася цією паузою, щоб вклинитися.

      – Якщо вона нічого для тебе не означає, чому ти подарував їй машину? Чому водив у той ресторан, ти ж знав, що там можуть з’явитися мої подруги? – Ці слова Ебіґейл промовила, ідучи під’їзною алеєю до будинку, та вони вже не відлунювали так глибоко у неї в животі, як тоді, коли це сталося вперше (і вдруге, і втретє). Єдиним її запитанням тоді було: «Чому мене так мало, що він шукає ще когось?»

      А тепер їй хотілося спитати тільки одне: «Чому ж ти такий ненаситний гівнюк?»

      – Просто мені потрібно було розвіятися, – сказав він. Іще один старий шаблон.

      Вона пошукала в сумочці ключі й піднялася сходами ґанку. Через нього вона покинула клуб, пропускала щотижневий масаж і обід із найближчими подругами, бо їй було страшенно соромно, що вони всі бачили Пола з фарбованою двадцятирічною блондинкою, яку він мав нахабство повести в їхній улюблений ресторан. Вона не знала, чи стане їй сміливості коли-небудь там показатися знову.

      – Поле, я б теж хотіла розвіятися. Тобі сподобається, якщо я розвіюся? Як тобі сподобається, якщо ти одного дня розмовлятимеш із друзями і побачиш, що вони від тебе щось приховують, і тобі доведеться чи не на колінах благати їх, щоб розповіли тобі, і нарешті вони все-таки розкажуть, що бачили мене з іншим чоловіком?

      – Я б дізнався, як його, бляха, звуть, пішов би до нього додому і вбив би на хрін.

      І чому їй завжди ставало трохи приємно, коли він щось таке казав? Як мама дівчинки-підлітка, вона навчилася вбачати хороше навіть у найдошкульніших кпинах, проте це вже було безглуздо. До того ж у Пола так боліли коліна, що в день вивозу він ледве міг дотягти сміття до тротуару. А найбільше в цьому всьому шокувало те, що Пол зумів знайти собі двадцятирічну коханку.

      Ебіґейл вставила ключ у старий металевий замок вхідних дверей. Мов у фільмі жаху, рипнули завіси.

      Двері були вже відчинені.

      – Зачекай, – сказала вона, немов перебиваючи, хоча Пол якраз мовчав. – Вхідні двері відчинені.

      – Що?

      Він теж її не слухав.

      – Я сказала, вхідні двері вже відчинені, – повторила Ебіґейл, прочиняючи їх ширше.

      – Ой Господи. Заняття в школі почалися лише три тижні тому, а вона вже знову прогулює?

      – Може, прибиральники… – Ебіґейл зупинилася, бо під ногою хруснуло скло. Вона подивилася вниз, відчуваючи, як десь біля основи хребта народжується гостра холодна паніка. – Тут усюди скло на підлозі. Я наступила.

      Пол щось сказав, та вона не розчула.

      – Так, – на автоматі промовила Ебіґейл і розвернулася.

      Одне з високих вікон біля вхідних дверей було розбите. Перед внутрішнім зором промчала картинка: ось чиясь рука залазить усередину, відмикає засув, відчиняє двері.

      Вона похитала головою. Серед білого дня? У цьому районі? Та до них більше трьох гостей не могло приїхати без того, щоб стара кажаниха, яка жила через дорогу, не закричала, що поскаржиться на шум.

      – Еббі?

      Слова долинали глухо, наче довкола неї утворилася мильна бульбашка.

      – Здається, до нас вдерлися злодії, – сказала вона в телефон чоловіку.

      – Забирайся звідти! – гаркнув Пол. – Може, вони ще там!

      Ебіґейл кинула