Поза межами болю. Осип Васильович Турянський

      Поза межами болю

      … Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:

      – Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!

      Злякався власного голосу і прокинувся спросоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:

      – Де ми?

      Вони здригнулися.

      Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:

      – Де ми?

      ................................................................

      Я глянув на його обличчя.

      Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.

      Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем. Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.

      ..................................................................

      Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.

      Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?

      .................................................................

      Здається, що віки вже протекли, як це було.

      Гарматні кулі розривають землю і людей.

      Кругом нас пекло, божевілля, смерть.

      Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.

      Він один лежить у ямі супокійно.

      А його очі – о, не забуду ніколи його очей!

      Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.

      І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.