Вибрані поезії. Віктор Забіла

      Гуде вітер вельми в полі!

      Реве, ліс ламає;

      Плаче козак молоденький,

      Долю проклинає.

      Гуде вітер вельми в полі!

      Реве, ліс ламає;

      Козак нудить, сердешний,

      Що робить, не знає.

      Гуде вітер вельми в полі!

      Реве, ліс ламає;

      Козак стогне, бідолаха,

      Сам собі гадає:

      «Ревеш, вітре, да не плачеш,

      Бо тобі не тяжко;

      Ти не знаєш в світі горя,

      Дак тобі й не важко.

      Тобі все одно, чи в полі,

      Чи де ліс ламаєш,

      Чи по морю хвилю гониш,

      Чи криші здираєш:

      Солом'яні і залізні, —

      Яку не зустрінеш,

      Снігом людей замітаєш,

      В полі як застигнеш.

      Одірви ж од серця тугу,

      Рознеси по полю!..

      Щоб не плакався я, бідний,

      На нещасну долю.

      А коли сього не зробиш,

      Кинь мене у море!

      Нехай зі мною потоне,

      Нехай моє горе».

      Два вже літа скоро пройде,

      Як я закохався;

      Якби знав я своє горе,

      Лучче б був не знався

      Я з тобою, дівчинонько,

      То б не знав і муки,

      Не знав би я, як то любить,

      Не знав би і скуки.

      Як не бачу тебе тиждень,

      То за год щитаю;

      А побачу, і то тяжко,

      Що казать не знаю.

      Сказать тобі, що я люблю —

      Ти скажеш: «Я знаю», —

      Назвать тебе голубкою —

      Я долі не маю:

      Бо якби звав голубкою,

      То вже б і своєю.

      Не буть тобі, дівчинонько,

      Ніколи моєю;

      Тяжко мені се казати,

      Не моя в сім воля,

      За що ж мене так карає,

      За що злая доля?

      Тяжко мені жить на світі,

      Тяжко, як без роду!

      Хіба ж себе отруїти

      Або з камнем в воду?

      Годів два назад, не більше,

      І я був моторний,

      Шабля збоку, кінь гусарський,

      Що як в'юн проворний.

      Рижий мастю, очі чорні,

      Як сонце сіяє,

      Із-під копит іскри скачуть,

      Як вихор літає, —

      Як Палій, і я у полі

      На нім красувався,

      Був щасливий і веселий

      І з горем не знався.

      Було, зарже підо мною,

      Сам весь затрясеться,

      Півгодини не постоїть,

      Хропе, скаче, рветься;

      Отак серце моє бідне

      В грудях в мене б'ється!

      Отак воно, нещасливе,

      У ніч і в день рветься.

      Кінь же скаче, що веселий

      Да горя не знає;

      А серденько, що нудиться,

      Да щастя не має.

      Сяду, було, я на нього,

      Щоб погарцювати.

      Не було і в думці в мене,

      Шоб так горювати.

      Тепер і сам я не знаю,

      Що буде зі мною,

      Мучусь, мучусь і скучаю

      Серцем за тобою.

      Чому мені люта доля

      Ні в чім не пособить,

      За що мене, бідолаху,

      Із ума ізводить?

      Нащо ж було мені тебе

      Да так полюбити?

      На те хіба, щоби віку

      Собі вкоротити?

      Бо я кріпко, дуже люблю,

      Не можна вже більше;

      І чим дальше, і чим дальше,

      То все мені гірше!

      Нащо, тату, ти покинув

      Мене сиротою?

      Чому мене не взяв малим

      В могилу з собою?

      І я б вічним сном у землі

      Спав, а не журився б;

      Не знав би я у світі горя,

      Світом не нудився б.

      Як несли тебе ховати,

      Тоді був дитина

      І не думав, що я в світі

      Бідна сиротина.

      Не вмів тоді, нещасливий,

      І слова сказати

      І не знав, що батька несуть

      В землю заривати.

      Може, іще забавлявся,

      Як попи співали,

      Годок