Три долi. Вовчок Марко
вам, дiвчата, годi! – говорить Маруся.
– Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили – не пускають.
– Що ж маю вам розказувати?
– Який вiн, – чи ввiчливий, говiркий?
– Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.
– I трохи не гордий?
– Не знаю.
Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.
Не було дiвчатам вгаву: Чайченко – як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись – хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.
– Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, – смiється Катря дiвчатам: – славнi бубни за горами, а зблизька – шкуратянi!
– Ну, ось вже весiлля недалечке, – побачимо, – гудуть дiвчата: – вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його – який.
– Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!
Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.
Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.
– Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! – говорить Катря, – а то наче для себе ховаєш…
– I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? – озвалась i я до неї.
– Та що я маю казати?
– Який вiн?
– Молодий, чорнявий…
– Отеє i всього! – смiється Катря. – Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчівськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi – мiсяць, а на потилицi зорi сяють?
Ото ж людей на улицi i коло хати – нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут – нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, – з молодою словце перемовили…
Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв – стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся – все на тебе незнакомi очi блискотять…
«Де ж отой Чайченко, – думаю собi, – отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, – коли чую: «Ой менi лишечко!» – жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: «Що тобi?» Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася – так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:
– Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?
– Не знаю… не знаю…
– Чи не Чайченко!
– Нi… може… не знаю…
Я до Марусi, найшла її; вона задумалась – не погляне…
– Марусе! – кличу: – хто се стоїть он тамечки? Чайченко?
– Вiн, – каже.
«Що ж то за краса!