Вибрані поезії. Хвильовий Микола

      Напередодні злив

      сумніву голубого

      на кучері весни

      я голову

      кладу.

      Хто не погас на зоряну дорогу,

      а каравели дум

      в пустелю не веде?

      Ах, пам’ятаю я

      — повстання на Вкраїні,

      заграви, дзвін пожеж

      — на барикади, — крик,

      тривожні ночі, степ,

      такий, як ночі, синій,

      і армії на Крим.

      Та все це промайнуло,

      і поклик

      не сурмить.

      І чую я, як десь скиглить минуле:

      — Амінь!

      І чую я… а серце стогне в тузі,

      ах, що цей, що цей сум?

      Це спогадів мара…

      Я бачив, як лосунь

      підстрелений у лузі

      весною умирає…

      Я знаю його біль!

      Напередодні злив

      сумніву голубого

      я б з місяцем пішов

      в заулки сірих хмар,

      де на мільйони гін

      заблакитнів горохом

      і снить Волосожар.

      Але та путь далека…

      І завжди я в журбі

      похмурий на путях,

      а навкруги мене —

      кублиться-б’ється мряка

      і шмаття від життя.

      Але та путь далека…

      І темна-темна ніч,

      і спогад, як лелека

      в забутому маєткові

      самотній заблукавсь.

      Секунди, дні і роки,

      а з ними і віки

      у вічі вічності глибокі

      задивились.

      Скоро прийде квітень.

      Зелений кінь

      в імлі рожевій забасує,

      і золоті коштовні вила

      положе сонце на стіжки.

      Що ж я?

      Я тихий, як озерна заводь.

      І на журби моєї танки

      скоро буря не підведе руки…

      …Із персі свій огонь

      — о люба, о коханко!

      у мозок

      кинь!

      На Сумській

      запаштетився

      гул.

      На Московській

      регіт.

      А край міста

      стогін,

      і я, колишній регент[1],

      стою без дороги.

      І знаю я тепер,

      — о Валер’яне, о Михайле! —

      чого зажурні ви

      напередодні квітня —

      дороги зацвіли

      і в туманах зів’яли,

      як стоси листя восени

      досвітні.

      І не присняться мені

      оті пахучі ночі,

      криваві і святі,

      орлині, як орли.

      А може… може, так —

      розірвана на клоччя

      майбутнього мета?

      І бачу я —

      конають і вагранки

      на степових полотнах гін.

      …Із персі свій огонь

      — о люба, о коханко! —

      у мозок

      кинь!

      Моя люба любовнице!

      Підійми моєї творчості дух,

      положи у мої груди сонце

      заголи свої перса на мить!

      Слухай —

      шумує!

      Слухай —

      гримить!

      Повінь прорвала греблю

      біля млина.

      Цілуй скаженіше!

      На божевілля!

      (На божевілля!)…

      …За шелюгою

      в заснулий вечір

      пливе весна.