Енеїда. Іван Петрович Котляревський

      Еней був парубок моторний

      І хлопець хоть куди козак,

      Удавсь на всеє зле проворний,

      Завзятійший од всіх бурлак.

      Но греки, як спаливши Трою,

      Зробили з неї скирту гною,

      Він взявши торбу тягу дав;

      Забравши деяких троянців,

      Осмалених, як гиря, ланців,

      П'ятами з Трої накивав.

      Він, швидко поробивши човни,

      На синє море поспускав,

      Троянців насаджавши повні,

      І куди очі почухрав.

      Но зла Юнона, суча дочка,

      Розкудкудакалась, як квочка,

      Енея не любила — страх;

      Давно вона уже хотіла,

      Щоб його душка полетіла

      К чортам і щоб і дух не пах.

      Еней був тяжко не по серцю

      Юноні, — все її гнівив:

      Здававсь гірчийший їй від перцю,

      Ні в чим Юнони не просив;

      Но гірш за те їй не любився,

      Що, бачиш, в Трої народився

      І мамою Венеру звав;

      І що його покійний дядько,

      Паріс, Пріамове дитятко,

      Путівочку Венері дав.

      Побачила Юнона з неба,

      Що пан Еней на поромах;

      А то шепнула сука Геба…

      Юнону взяв великий жах!

      Впрягла в гринджолята павичку,

      Сховала під кибалку мичку,

      Щоб не світилася коса;

      Взяла спідницю і шнурівку,

      І хліба з сіллю на тарілку,

      К Еолу мчалась, як оса.

      "Здоров, Еоле, пане-свату!

      Ой, як ся маєш, як живеш? —

      Сказала, як ввійшла у хату,

      Юнона. — Чи гостей ти ждеш?.."

      Поставила тарілку з хлібом

      Перед старим Еолом-дідом,

      Сама же сіла на ослін.

      "Будь ласкав, сватоньку-старику!

      Ізбий Енея з пантелику,

      Тепер пливе на море він.

      Ти знаєш, він який суціга,

      Паливода і горлоріз;

      По світу як іще побіга,

      Чиєхсь багацько виллє сліз.

      Пошли на його лихо злеє,

      Щоб люди всі, що прі Енеї,

      Послизли і щоб він і сам…

      За сеє ж дівку чорнобриву,

      Смачную, гарну, уродливу,

      Тобі я, далебі, що дам".

      "Гай, гай! Ой, дей же його кату! —

      Еол насупившись сказав. —

      Я все б зробив за сюю плату,

      Та вітри всі порозпускав:

      Борей недуж лежить з похмілля,

      А Нот поїхав на весілля,

      Зефір же, давній негодяй,

      З дівчатами заженихався,

      А Евр в поденщики найнявся, —

      Як хочеш, так і помишляй!

      Та вже для тебе обіщаюсь

      Енеєві я ляпас дать;

      Я хутко, миттю постараюсь

      В трістя його к чортам загнать.

      Прощай же! Швидше убирайся,

      Обіцянки не забувайся,

      Бо послі, чуєш, нічичирк!

      Як збрешеш, то хоча надсядься,

      На ласку послі не понадься,

      Тогді від мене возьмеш чвирк".

      Еол, оставшись на господі,

      Зобрав всіх вітрів до двора,

      Велів поганій буть погоді…

      Якраз на морі і гора!

      Все море зараз спузирило,

      Водою мов в ключи забило,

      Еней тут крикнув, як на пуп;

      Заплакався і заридався,

      Пошарпався, увесь подрався,

      На тім'ї начесав аж струп.

      Прокляті вітри роздулися,

      А море з лиха аж реве;

      Слізьми троянці облилися,

      Енея за живіт бере;

      Всі човники їх розчухрало,

      Багацько війська тут пропало;

      Тогді набрались всі сто лих!

      Еней кричіть, що "я Нептуну

      Півкопи грошей в руку суну,

      Аби на морі штурм утих".

      Нептун іздавна був дряпічка,

      Почув Енеїв голосок;

      Шатнувся зараз із запічка,