Хо. Михайло Коцюбинський
вiкном, де лежить хлопець. – Хе-хе-хе! I жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль… Бо хто раз спiзнається з почуттям страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього… Зросте дитина, змужнiє, i багато сил, вартих кращої долi, змарнує на боротьбу зi страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! – хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
III
Наближається пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла. Свiтло хвилями ллється з неба, сповняє повiтря, несито пожира тiнi на землi, заганя їх пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають таємничi холодки, а й туди хоч тоненькою цiвкою протиснеться воно i смiється, раде, що знайшло i там свого ворога – темряву… Тiльки в ту альтанку, що пiд старезним волоським горiхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тiсно й щiльно в одну зелену стiну. Вже що не робить свiтло: i зайчиком плигає бiля альтанки, пробившись крiзь листя горiха, i золотою сiткою пада на землю, i мигтить, i переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка – та ба! Нiяк не може. Стало на порозi альтанки, зазирає туди, а ввiйти – дзуськи! Однак воно помiчає, що альтанка не порожня. Там, на зеленiй лавцi, обкладенiй дерниною, сперши голову на руки, сидить бiлява панночка з смутним обличчям. Бiдна! Скрiзь тепер весело, ясно, свiт божий скидається на рай – а вона сумує. Потiшити б її, попестити, та нiяк увiйти, бо та темрява розперлася в альтанцi, мов панi яка, – i не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленiй стiнi. Зрадiлий пустун скаче промiнням у шпарку й трапля просто на стiл, наткнувшись на якийсь папiр. Що воно за диво, папiр отой? Придивляється до ного й читає збоку: «Iнспектор шкiл народних». Пустун трохи злякався, перечитавши титул такої важної особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмiлюється й пробiга змiст паперу. В паперi стоїть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька маi право картати! I промiнь кидає на дiвчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дiвчинине, блiде й делiкатне, з виразом смутку та внутрiшньої боротьби, не має в собi нiчого грiзного, що заспокоює й осмiлює пустуна настiльки, що вiн почина гратись iз грубою золотою косою дiвчини, цiлувати її повнi уста, брови, зазирати в великi сивi очi. А паннi Яринi не до пестощiв. Вона вiдсувається вiд докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папiрець дорого коштував їй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зi своїми звичками, поглядами, традицiями; мусила посваритись iз батьком, якого так кохає, довести до слiз та нарiкання матiр. Але се була тiльки прелюдiя, i поки тяглася вона – дiвчина почувала в собi силу боротися й перемогти. Тепер же, з папiрцем сим, мусить початися акцiя, так нетерпляче очiкувана акцiя… i дивна рiч! Панна Ярина в сю рiшучу й важну хвилину почуває, що сили її меншають, слабнуть, що вона вже не здатна до боротьби. Невже в неї стало енергiї тiльки на прелюдiю?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст