Магомет і Хадиза. Пантелеймон Куліш

      Не говори зо мною про коханнє,

      Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш,

      Яку своїм дівочим залицяннєм

      Тонку струну в душі моїй торкаєш.

      Аешо люба, сонячне серденько!

      Ти всі квітки хотіла б осіяти,

      Заговорити з кожною любенько

      І приголубить як дитину мати.

      Та мій цвіток незримо процвітає,

      Незримо дише сонця красотою:

      Над ним і вдень і по ночам сіяє

      Світило щастя вічною любов'ю.

      І поки тху мого, поки аллаху

      Угодно на землі мене держати,

      Не буде той, хто не доступен страху,

      Очима іншої собі шукати.

      Ти кажеш — лучча, краща? Ні одної

      Нема на світі луччої й не буде…

      Во імя бога, красоти такої

      Не бачили ніколи грішні люде!

      Возьми у мене очі, подивися

      На неї звисока, з небес пречистих,

      Звідкіль всі помисли святі взялися

      І чувства праведні сердець огнистих.

      Як в глибиню бездонну океана

      Аллах всезрячим прозирає оком,

      Як до схід сонця над ночним туманом

      Зоря над сонним світиться востоком:

      Так в Магометову прозріла душу

      Хадиза, боже око, сонце ясне,

      І зрозуміла все, про що я мушу

      Віщати миру, доки й жизнь погасне.

      Я був малий, мізерний і незнаний, —

      Вона мене між тисячами вздріла

      І золото, й верблюдів каравани,

      І всю судьбу мені свою вручила.

      Мене лиха тіснила ворожнета,

      Вона, мов скеля, при мені стояла

      І оклеветанного Магомета

      На всю вселенную б не проміняла.

      Тинявся я проміж людьми чужими, —

      Вона мені, мов сонце, осміхалась,

      І помишленнями її святими

      Моя душа, мов перлами, втішалась.

      У нищеті я нею був багатий,

      В багатстві нею був я милостивий;

      Вона робила, що з моєї хати

      Утішеним виходив нещасливий.

      Нехай аллах усю красу по світу

      В один алмаз безцінний позбирає, —

      Не засіяє він так Магомету,

      Як дух Хадизи перед ним сіяє.

      Розкинулась єси по всій землі широко;

      Імперія всемирна зветься згорда.

      Моря, земля і все на ній, що бачить око,

      Усе твоє, неволя і свобода.

      Свобода тисячам, неволя міліонам:

      На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.

      Все покоряється тобі й твоїм законам,

      А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.

      Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

      Один був тільки цар, та не від сього миру,

      Що нехтував страшну твою потугу.

      Носив корону він із терну, а порфіру

      З кармазину, невірами на наругу.

      Ти віддала й його, через свого Пілата,

      Лихим жидам на муку й на пропяттє;

      І хоть були в твого помиті руки ката,

      Та заслужила вічне ти прокляттє,

      І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє

      Прокляв господь всі пять столиць твоїх великих,

      Почавши від тебе, Єрусалиме:

      Розсіяв жидову проміж чужі язики…

      Тебе ж останнього прокляв він, Риме:

      Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,

      Що ти на них свою главу возносив,

      Як там по іншому законові молились,

      Куди нові скрижалі ти приносив

      І, замість господа, себе в них превозносив.

      На всій імперії, що Римською прозавали,

      Лягла печать проклятія страшного,

      Що духа божого в живому не познали,

      А з мертвого собі зробили бога

      І поглумилися над правдою