Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного. Касіян Сакович

      Каже добре Сенека: любов чоловіку

      В серці завжди палає продовж його віку.

      Із товаришем разом утіху він чує,

      При незгодах житейських взаємно сумує,

      Як по рідних і милих вража душу туга,

      Коли брата утратиш чи доброго друга.

      Так біда сьогочасна жалем напоїла —

      Смерть такого героя від нас оддалила!

      Через мужність у світі прославивсь навічно,

      У татарськім, і туркськім краю, і північнім.

      Бив нещадно він силу татарську велику,

      На дорогах загони разивши без ліку.

      Невимірну потугу пізнав турчин сильний

      У бою тогорічнім – був воїн це дільний.

      Товариства лиш трохи безстрашного – полку

      Не одному впирались, поганському вовку,

      За вітчизну потужно себе виставляли

      І про власне здоров’я нітрохи не дбали.

      Сам волів, наче Кодрус, той цар у Атенах

      Полягти, щоб вітчизна лишилась спасенна.

      За вітчизну-бо краще і голову скласти,

      Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.

      Тож коли хто не хоче за край умирати,

      Той з вітчизною згодом піде погибати.

      Був це воїн шляхетний, волів рану взяти,

      Християн поганину нізащо не дати.

      Від такої причини і смерть напосілась,

      Але слава про мужність його залишилась,

      Як у того спартанця, у Леонідеса,

      Котрий мужньо постав був на силу Ксерксеса:

      Він шістсот із собою вояцтва поставив,

      Хоч загинув, а Ксерксових воїв знеславив.

      Ворогів аж сто тисяч тоді воювало,

      Від шести сотень двадцять їх тисяч упало.

      Хоч шістсот їх на плаці навіки лишились,

      Та в полон ні одного при тім не схопили,

      їхній мужності доти судилося жити,

      Доки Ніл буде хвилі широкі котити.

      Славу вічну для себе отак набуває

      Лицар, котрий сміливо свій край захищає.

      Нащó в печалі тоне, живучи, чоловік,

      Що так короткий має в світі цьому вік?

      Багатство, мужність, слава, сила – все минає,

      Тривалого нічого не було й немає.

      У лицарі це можна нашому уздріти, —

      Що так, а не інакше, твориться у світі.

      Чи мав здоров’я мало, сили а чи грошей,

      Не був поставно дужий, владою хороший,

      Чи докторів забракло на його хворобу?

      На смерть немає ліків – все одходить Богу!

      Мов тінь і цвіт, сон, трави всі зів’януть мають,

      Як народились голі, голі умирають.

      Поглянь: усяка похіть, наче дим, зникає,

      Хто ж волю творить Божу – вічно протриває.

      Із випадку чужого приклад треба брати,

      Усяке лихочиння пильно оминати.

      Нічого-бо лихого не іде до неба,

      Тож очищайте душу так, як є потреба!

      Ідеш