Кобзар (за прижиттєвим виданням). Тарас Григорович Шевченко

      Перебендя старий, сліпий,

      Хто його не знає?

      Він усюди вештається

      Та на кобзі грає.

      А хто грає, того знають

      І дякують люде:

      Він їм тугу розганяє,

      Хоть сам світом нудить.

      Попідтинню сіромаха

      І днює й ночує;

      Нема йому в світі хати;

      Недоля жартує

      Над старою головою,

      А йому байдуже;

      Сяде собі, заспіває:

      «Ой не шуми, луже!»

      Заспіває та й згадає,

      Що він сиротина,

      Пожуриться, посумує,

      Сидячи під тином.

      Отакий-то Перебендя,

      Старий та химерний!

      Заспіває про Чалого

      На Горлицю зверне;

      З дівчатами на вигоні —

      Гриця та веснянку,

      А у шинку з парубками —

      Сербина, Шинкарку

      З жонатими на бенкеті

      (Де свекруха злая) —

      Про тополю, лиху долю,

      А потім —

      У гаю;

      На базарі – про Лазаря,

      Або, щоб те знали,

      Тяжко-важко заспіває,

      Як Січ руйнували.

      Отакий-то Перебендя,

      Старий та химерний!

      Заспіває, засміється,

      А на сльози зверне.

      Вітер віє-повіває,

      По полю гуляє.

      На могилі кобзар сидить

      Та на кобзі грає.

      Кругом його степ, як море

      Широке, синіє;

      За могилою могила,

      А там – тілько мріє.

      Сивий ус, стару чуприну

      Вітер розвіває;

      То приляже та послуха,

      Як кобзар співає,

      Як серце сміється, сліпі очі плачуть…

      Послуха, повіє…

      Старий заховавсь

      В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

      Щоб вітер по полю слова розмахав,

      Щоб люде не чули, бо то боже слово,

      То серце по волі з богом розмовля,

      То серце щебече господнюю славу,

      А думка край світа на хмарі ґуля.

      Орлом сизокрилим літає, ширяє,

      Аж небо блакитне широкими б’є;

      Спочине на сонці, його запитає,

      Де воно ночує, як воно встає;

      Послухає моря, що воно говорить,

      Спита чорну гору: «Чого ти німа?»

      І знову на небо, бо на землі горе,

      Бо на їй, широкій, куточка нема

      Тому, хто все знає, тому, хто все чує:

      Що море говорить, де сонце ночує.

      Його на сім світі ніхто не прийма.

      Один він між ними, як сонце високе.

      Його знають люде, бо носить земля;

      А якби почули, що він, одинокий,

      Співа на могилі, з морем розмовля,

      На божеє слово вони б насміялись,

      Дурним би назвали, од себе б прогнали.

      «Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!»:

      Добре єси, мій кобзарю,

      Добре, батьку, робиш,

      Що співати, розмовляти

      На могилу ходиш!

      Ходи собі, мій голубе,

      Поки не заснуло

      Твоє серце, та виспівуй,

      Щоб люде не чули.

      А щоб тебе не цурались,

      Потурай їм, брате!

      Скачи, враже, як пан каже:

      На те він багатий.

      Отакий-то Перебендя,

      Старий та химерний!

      Заспіває весільної,

      А на журбу зверне.

      Кохайтеся, чорнобриві,

      Та не з москалями,

      Бо москалі – чужі люде,

      Роблять лихо з вами.

      Москаль любить жартуючи,

      Жартуючи кине;

      Піде в свою Московщину,

      А дівчина гине —

      Якби сама, ще б нічого,

      А то й стара мати,

      Що привела на світ божий,

      Мусить погибати.

      Серце в’яне співаючи,

      Коли знає за що;

      Люде серця не побачать,

      А скажуть – ледащо!

      Кохайтеся