Нарта. Артем Чех

      Він повернувся за місяць. Запросив мене в гості, сказав, щоб я взяв із собою пива і чіпсів. Я прийшов, коли на вулиці вже було темно.

      – Ось вона! – привітав мене хакер і вивів у коридор злякану і некрасиву жінку з чоловічим обличчям.

      – Вона розуміє українську? – спитав я.

      – Ні, – відповів приятель. – Вона румунка.

      – А де кит? – не знати чого спитав я.

      – Хто?

      – Ну, пам'ятаєш, у неї був надувний круг у вигляді кита?

      – Знущаєшся, – образився він. – Я такого натерпівся, поки визволяв її з рабства.

      – Вона – рабиня?

      – Так, тобто вже ні. Вона вільна. Румуни не захотіли її приймати назад. Розумієш, я її люблю.

      – Кого? – питаю. – Цю?

      Ця, здається, зрозуміла, що я не схвалюю рішення її рятівника стосовно того, аби він взяв її жити до себе. Вона замахала руками, почала кричати, з чого я зробив висновки, що вона як мінімум біснувата.

      – Вона ж біснувата, – бридливо констатував я.

      – Ти придурок, – занервував приятель, – якби ти стільки перетерпів, скільки вона… Ти знаєш, що їй туди засовували?

      – Куди?

      – Її ґвалтували одночасно сім негрів. Вона нещасна жінка.

      – А мені здалося, що на фотографіях вона виглядала цілком щасливою… Білосніжкою.

      Румунка знову почала гомоніти, вставляючи англійське «no».

      – Вона знає англійську? – поцікавився я.

      – На рівні другого класу середньої школи.

      – Неперевершено, – здвигнув я плечима.

      – Пиво приніс? – запитав хакер. – Будемо її відпоювати.

      – Я б коньяку взяв.

      – Вона пиво любить, – пояснив друг.