Гаргантюа та Пантагрюель. Франсуа Рабле
налигався, мов той англієць, і ґиґнув. Тоді б нам не довелося платити!
Після відходу Тюхтія Ґранґузьє спитав у віце-короля, кого б він порадив узяти у вихователі Ґарґантюа, і тут вони на думці зійшлися, що таке завдання візьме на себе Понократ[42], учитель Евдемонів, і що вони разом вирушать до Парижа, аби побачити, як там із наукою французького юнацтва.
Розділ XVI
Як Ґарґантюа послано до Парижа на якій кобиляці він їхав і як вона розправилася з боськими бурчимухами
А в цей час Файоль Четвертий, цар нумідійський, зі свого африканського краю прислав Ґранґузьє кобиляку, там таку здоровецьку, таку великонську, якесь чудище та й годі (з Африки, самі здорові знаєте, можна притарабанити ще й не таку хоху). Завбільшки вона була з шістьох слонів, ноги мала пальцюваті, не кажи ти Юлія Цезаря кінь, вуха вислі, наче коза ланґедоцька, а озаддя її прикрашав маленький ріг. Масті була вона рудої з підпалинами та ще й у сірих яблуках. А хвостище мала страшелезний аж-аж, завгрубшки як слуп Святого Марса, отой, що під Ланже, і таким самим чотириріжжям, і увесь у пелехах волосу, буцімто в остюках.
І це ще не дивина, куди дивніші он хвости скитських баранів, вагою фунтів тридцять, не менше, або ж авряків сирійських: тамтим треба (як Тено не бреше!) підставляти під курдюк, щоб возити, візки, такі бо вони довжелезні й замашні. Натомість ви, бахури хуторяни, зовсім безхвості!
Перевозилося цю кобеляку морем на трьох карраках і одній бригантині аж до порту Олони, що на Тальмонде.
Ґранґузьє, тільки-но побачив:
– Ага (покликнув) якраз щоб моєму синові їздити до Парижа! З нею ми, далебі, не пропадемо! Не інакше, вискочить він на великого науковця! Незнайко біжить, а знайко лежить!
Назавтра, от як погладили (як годиться) дорогу, вони й вирушили: Ґарґантюа, його вихователь Понократ і челядь, а з ними ще й пахолок Евдемон. А що день тоді випав ясний і погідний, то батько й звелів узути свого сина в жовті чобітки. Бабен, той називає їх полуботками.
Путь подорожани верстали веселенько і все підживляли й підживляли душу аж до самого Орлеана. Аж це їм трапилася дика пуща у тридцять п'ять льє завдовжки і в сімнадцять там чи що завширшки. А в тому лісі водилася сила-силенна бурчимух і ґедзів, і було це саме в дроковицю: кобилиці, віслюки та коні ґедзалися, як не дуріли. Зате кобиляка Ґарґантюа поквиталася сповна за швабу, завдану всій її породі, пустившись при цьому на спосіб, на який досі ще нікому не стрілило пуститися. Так ось, як уїхали вони до тамтого лісу і скот почав дрочитися від укусів, кобиляка хвостище своє розпустила і ну хвиськати й хвиськати ним так, що за одним поклала не тільки кусючого дрока, а й увесь ліс; тнучи ліворуч, праворуч, навкіс, навідліг, навперек, уздовж, навхрест, туди, сюди, згори вниз, вона валила на землю дерева, як валить косар покіс, аж скоро зосталося навколо саме безлісся і безґедзя. Усе лісове урочище у ґедзень де й поділося.
Побачивши таке, Ґарґантюа втішився непомалу, але не запишнився і до своїх людей обізвався так:
– Ач, як воно