Пластик. Артем Чех
ї абсурдності, і читач має право сміливо запротестувати: «якось по-кінематографічному!». Або: «що він хоче цим сказати, це ж абсолют абсурду!». Або ще так: «такого не може бути, це нереально, нас обдурили!»
Щоб не виникало таких розмов, одразу хочу звернутися до читача: подивіться на своє життя! Невже ви ніколи не ловили себе на думці, що життя вкрай кінематографічне. Або: життя повне абсурду. Або так: невже це сталося зі мною? Скажу з цього приводу ще одну річ. У цій повісті ви не зустрінете ані фантастичних прибульців, ані казкових вовкулаків, у ній не буде пророків та волхвів, притч і, боже збав, моральних проповідей, а герої діятимуть цілком логічно. Щоправда, у кожного своя логіка, яка, проте, відповідає характеру кожного персонажа…
Я писав цю історію, свідомо запозичуючи найпопулярніші кліше світового кінематографа, більше того, ця повість, принаймні у мене, автора, викликає відчуття кліповості, навіть рекламного ролика, колажу. Проте це лише моє бачення і воно суб'єктивне вдвічі – хоча б через те, що це бачення автора. Я писав так, ніби знімав кіно. Добряче намішав би Хічкока й Фелліні, залив би все це Трієром і додав би для ніжності аромату дещицю Берґмана. Ні, я ні в якому разі не збирався важити на таких геніїв кіно, але дуже хотів би, щоб читач угледів легкі рисочки цих майстрів. З іншого боку, в повісті залишилося багато заряджених рушниць та незнайдених скелетів у шафі.
Під час написання я уявляв собі, який би вигляд це мало на екрані, а тому нерідко моя фантазія пропускала через себе цілі уривки й епізоди, бачила колір і відчувала настрій, і я піддавався впливу своєї фантазії, не фіксуючи всі ці речі «на папері». Сказати, що це врешті стало вадою, не можу, але своєї специфічності додало… Сподіваюсь, що читач помітить і це…
Усе інше – несуттєві дрібниці або прямі натяки, про які мені як автору говорити не личить…
Скажу хіба ще одну річ – так, для більшої ясності. Події, описані в цій повісті, цілком характерні для часу теперішнього, власне, як й минулого, адже історія нас вчить безкомпромісної циклічності. Викладена нижче повість типова, однак лише для певного кола осіб, яке брало безпосередню участь у цих, на перший погляд, химерних подіях.
Звір сходить з неба
Спускайте свои джинсы, мы круто повеселимся
Небо, вагітне водою,
Давай, розродись, втіш,
Виглядаю тебе з печери.
0
Хто знає: можливо, надмір емоцій або повна їхня відсутність є першим кроком до фатального кінця. Хоча не виключено, що фатальний кінець і є першим кроком до надміру емоцій або повної відсутності останніх. А весь цей розкуйовджений віхоть емоційної фатальності спонукає до несміливої посмішки, можливо, істеричного сміху, і, врешті, невиліковної абсурдності всієї ситуації…
Це трапилося в нашому місті.
Вітрини, курей, затори, скутери, площі, ворони, багети, араби, мости… – ні, це не про наше місто, яке, в принципі, важко назвати містом у повному розумінні, – насправді, у світі було ще немало інших міст, де мешкало набагато більше людей, та й міста були більш розвинуті, ніж це, – скоріш це було не місто, а університетське містечко, що складається з безлічі гуртожитків та чотирьох університетів. Інші мешканці були в цьому всьому муніципальному місиві так, задля зручності викладацького персоналу: перукарі, працівники автозаправних станцій, продавці в магазинах, автослюсарі, працівники нотаріальних служб, один білетер у кінотеатрі «Мир» та інші корисні персонажі. Події, що я виклав нижче, свого часу сколихнули весь район. Про ці події чули в обласному центрі, і сам губернатор якось приїздив до нас, щоб глянути на місто, якому вдалося змусити говорити про себе більш ніж двісті тисяч людей. Щоправда, тоді я вже не був мешканцем цього міста, але чутки з домівки наздоганяли мене всюди, де б я не був.
Звичайно, влада зробила все, аби замовчати цей випадок, інакше, не сумніваюся, про це говорив би цілий світ… І навіть за його межами, що аж ніяк не виключається.
1
Я не знаю, як мене звати. Багато хто мене взагалі ніяк не називав. Вони просто казали «ти» або «ей», інші називали мене «хлопчик». Якось я намагався дізнатися від старого, як же мене, врешті-решт, звати, однак він теж нічого не знав. До тих клятих подій мій батько працював у кінотеатрі «Мир». Його робота полягала у продаванні квитків на сеанси різних фільмів. До нашого міста вони приходили з запізненням на рік, але це ніяк не впливало на ажіотаж, який всякчас виникав із привезенням нового фільму, навпаки – всі мешканці охоче купували квитки і з захватом дивилися дещо затхлу картину. Іноді нам показували ретроспективи американських та деяких європейських режисерів, але ця ініціатива йшла від директора Валєри Попова, який був азартним шанувальником кіна. На відміну від мене й батькового директора, старий не любив кінематограф, він вважав, що це псує людину, що він, кінематограф, нав'язує людям свої життєві принципи і позиції, навчає людей робити вчинки, які роблять герої