Повія. Панас Мирний
разу Загнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.
– Знаєш що, – сказала вона, коли Христя замовчала. – Ти б пішла в село, матір провідала.
– Коли ж мені піти? – питає Христя.
– Коли? Ось у середу його винесе; аж до понеділка не буде. От і вибери день – і піди.
– А ви ж самі як зостанетесь?
– Про мене – байдуже! Не первина мені самій зоставатись. От якби ти пішла, та ще й матір свою привела сюди. Тепер годинка і тепло, – хоч би я на неї подивилася.
– Та мати такі, що самі не дійдуть сюди.
Загнибідиха зітхнула.
– Ну, вже хоч провідаєш.
Христя задумалася. «Коли його піти? коли зібратися? У середу – хазяїн виїде; у четвер – поприбирати треба дещо; хіба от у п’ятницю… Раненько вийду – на обід наспіну; там суботу перебуду, а в неділю рано й назад», – розполагає сама собі Христя і рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матір побаче, з подругами наговориться, візьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селі, то-то всіх здивує! А Супрун як побаче – ото його завійна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вікна його пройде, а як Федора побаче – наперекір почне з ним загравати.
– Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти, – рає їй хазяйка в четвер після обіду.
Христя до роботи пристала – як не перерветься! Здається, поробила все. Ні, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка – саме мазати.
– Та то велика робота, не розпочинай, – каже їй хазяйка. – Хай уже як звернешся – та тоді.
Хоч і не кажи Христі. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нізащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оці.
Зараз після обіду нарядилася Христя у стару одежинку, замісила глини й почала шпарувати. Ще й не вечір – а вже й шпарування висхло; тільки побілити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побіле…
Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тільки пройде щіткою – уже й сохне – біліє. Он зосталось тільки жовтою глиною підвести… Мерщій, Христе, мерщій! Уже вечоріє, – підганяє сама себе Христя.
Коли се – щось заторохтіло коло двору… Тпррру! – привертає до воріт. «Оце так! – думає Христя. – Чого доброго, несподівано хазяїн вернувся. От і піду додому!»
Розчиняється хвіртка. Христя – гульк: визирає Здір. У Христі аж серце затіпалося.
– Дядько Карпо… Здрастуйте!
– Здорова, Христе, – вітається Карпо, увіходячи у двір. – А я се під’їхав та боюсь іти, думка: може – собаки.
– Та в нас їх немає, – щебече Христя. – Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують?
– Та ще вибрикують, слава тобі Боже!.. Мати кланяється, Одарка…
– А ви ж, дядьку, на базар?
– На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже