В обіймах імператриці. Василь Врублевський
>
Безстужев Олексій Петрович, канцлер.
Шувалов Петро Іванович, ще один фаворит імператриці.
Шувалова Катерина Іванівна, фрейліна імператриці.
Лопухіна Анюта – двадцятилітня красуня.
Санті-Франсуа, обер-церемоніймейстер.
Служанки, слуги.
Дія перша
Сцена перша
Просторе передухідня лазні («русской бані»). У центрі на дерев’яній стіні – імперський герб «двуглавий арьол», а під ним – викладений дощечками напис «В здоровом тЪлЪ – здоровый духЪ». Обіч – дверцята до парилки. Навпротилеж – дубовий стіл, а на ньому – самовар, бочечка з вином, харчі. Віддалік за столиком – розкладна ширма, на ній – одяг імператриці.
Розпашіла імператриця Єлизавета («жєнщіна в нємалих тєлєсах»), загорнута у простирадло, лежить горілиць на кушетці. Голосно, із явною насолодою відхекується, промовляючи: «Ех, благодать!.. Благодать!..»
Анастасія Ізмайлова – також запнута простирадлом (але на грецький манір – через одне плече), сидячи у ногах імператриці на ослінчику, чеше їй п’яти.
ІЗМАЙЛОВА (на мить заплющивши очі, поринувши у солодкий спогад). Істинна правда! Благо – дать! А як ще й кавалер доладній та справний, то й гріх не дать!
ЄЛИЗАВЕТА (заінтриговано). Ану, признавайся: хто це такий доладній та справний у тебе об’явився, що аж очі при згадці млосно підкочуєш і тремтиш уся?
ІЗМАЙЛОВА. Тремчу? (Кокетливо). Ото вже придумали, ваша величносте!
ЄЛИЗАВЕТА (невдоволено жбурляє в Ізмайлову рушником). Настька! Скільки тобі, вражино, казати: Лізою мене зви! Ще раз почую це (передражнює) «ваша величносте», звелю закувати твої гарненькі ніжки у кайдани і у Сибір зашлю. Будеш там землю мерзлу гризти! Як бідолаха Шубін гриз із милості Бірона… Навідайся до Шубіна, він тобі розкаже. Зразу пропаде охота випробовувати моє терпіння!
ІЗМАЙЛОВА. Господь з тобою, Лізо! Ненароком вирвалося. Пробач. Але, Лізо, зрозумій: ти все-таки імператриця…
ЄЛИЗАВЕТА. Годі! Хто-хто, а ти добре знаєш, що не хотіла я цього і ніколи не мріяла про трон. Але що ж тепер? Життя – річ примхлива. Хотіла чи не хотіла, але так сталося, і нічого вже не вдієш…
Єлизавета рвучко встає, схвильовано проходжується уздовж-упоперек, підходить до столика.
Пригадуєш, як моя (із неприхованим єхидством) люба матуся, хай гикнеться їй на тому світі… (ще з більшим єхидством) майне лібе мутер імператриця Катерина Перша, після смерті батечка – (шанобливо, із ніжним пієтетом) імператора Петра Великого – запалала несамовитим бажанням сплавити мене подалі зі своїх очей. Їй так хотілося здихатися мене, що й так куценький її розум потьмарився остаточно! Щойно мені виповнилося шістнадцять, вона – на сміх Європі всій! – сама запропонувала мене в дружини Людовику П’ятнадцятому. Ганебнішого ґлуму російська історія не знала! Не встиг кур’єр, посланий Алєксашкою Мєньшіковим, вернутися з відмовою із Парижу, як услід за ним дісталася звістка, що Людовик одружується із англійською принцесою. Більшого сорому для російської корони придумати важко! Але що для моєї лібе мутер сором? Що для неї честь корони? Пустий звук! Як і честь загалом. Як була хвойдою, царською підстилкою, дойче швайншайне, такою й залишилася, навіть ставши – слава Богу, ненадовго – імператрицею… Думаєш, отримавши дзвінкий, на всю Європу, ляпас від Людовика, це стерво заспокоїлось? Дзуськи! Сказано ж: стерво… Ще із більшою несамовитістю почала торгуватися мною – ніби я не цесарівна, а дівка казарменна!
ІЗМАЙЛОВА. Який жах! Яка ганьба!
ЄЛИЗАВЕТА. Охолонь, це ще квіточки… Наспіх обітершись, майне лібе мутер послала у Францію нового гінця – герцога Гольштинського, чоловіка моєї (з відразою у голосі) коханої сестрички, майне лібе швестер Анни…
ІЗМАЙЛОВА. О, як я її ненавиджу!
ЄЛИЗАВЕТА (із вдячністю). Дякую, Настусю…
ІЗМАЙЛОВА. Не варто… Ух, як я її люто ненавиджу! Як би могла, роздерла би оцими ось пальчиками на дрібні шматочки і згодувала собакам…
Єлизавета жестом підкликає Ізмайлову підійти, величаво обіймає її, по-царськи цілує в чоло, по тому легенько відтрунює від себе. Якусь мить стоїть, відсторонено посміхаючись якомусь приємному спогадові, а тоді раптом шаленіє…
ЄЛИЗАВЕТА (до хрускоту стискаючи долоні). Суче плем’я! Як вони попсували мені життя, скільки крові з мене вижлуктили!!! Подумай лишень: отримавши відкоша від короля, вони готові були видати мене за нікчемного герцога чортзна-якого пошибу. Ти тільки уяви, майн лібе мутер так і написала: «Із радістю готові задовольнитися шлюбом цесарівни Єлизавети із герцогом Орлеанським»!
ІЗМАЙЛОВА. Який сором…
ЄЛИЗАВЕТА. Сором? Це не сором. Це ганьба! Та ще більшою ганьбою була відповідь Версаля. Мене й дотепер усю