Подорож ловеласа. Ге Орій
овиною людства, адже у цеху працює чимало молодих-неодружених.
Чому для спання і «спілкування»? Тому, що на нашому роздовбаному дивані, можна ненароком наштрикнутися на залишки пружини. І це, при кінці двадцятого століття, коли навалом недорогих меблів, на будь який смак. Та керівництву наплювати. Навіть начальник цеху кілька разів наштригувався, та лише матюкався і пів-пляшки зеленки з аптечки використав на причине місце.
Я занотовую у службових журналах зроблене і події пройдешньої зміни, щоб здати чергування прискіпливому Дмитровичу. Пишу, а руки трясуться, немов у алкаша – і це у двадцять вісім років. Одне тільки радує – з сьогоднішнього дня, я у відпустці! Отже, посилаю всі проблеми подалі й на відпочинок.
Нарешті завершив із писаниною. Можна йти – відсипатися.
Дмитрович з хлопцями бадьоро перевдягаються, а я продовжую сидіти немов прикутий до лави.
– Наш роботун так запрацювався, що й додому йти не хоче, – підколює Грицько. – Може, Дмитровичу, я не буду перевдягатися? Краще за цього трудоголіка я все одно не спрацюю…
Дмитрович жартома штурхонув Грицька у плечі.
– Давай, давай – роздовбай! Перевдягайся! Нам ще пощастило, що на зміну Віктора випав найбільший кусінь роботи, бо крутив би й ти болти-гайки до завтрішнього ранку.
– А я б, на місті Віктора, залишився, – не вгавав Грицько. – Повертатися у холостяцьку квартиру така нудота. По собі знаю.
– Нічого. Скоро і його якась краля захомутає, – підморгує мені Дмитрович. – Вірно кажу? Пора визначатися – тридцятник на носі.
– Еге ж, – в’яло мотаю головою.
– Оце якраз його основна проблема! – зареготав Грицько. – Спробуй визначитися коли навколо товпляться одна одної краща. Он, минулої зміни, дзвонить якась: – Вітю можна до телефону?
– Грицько вдало скопіював дівчачий голос. – Довелося розкрити секрет, коли наш ловелас працює. Я тобі не зашкодив?… – Це вже до мене.
– Все в нормі, – вичавив я, змусивши себе підвестися. – І як ви тільки витримуєте цього ляскотуна!
– Для контрасту і такі треба, – весело відповів Дмитрович простягаючи на прощання руку.
– Бажаю добре відпочити.
– Не буде йому доброго відпочинку бо відпускного могорича не поставив! – у слід мені горлає Грицько. Та я вже був за дверима і зітхнув з полегшенням. Добре, що у моїй зміні такого балабола нема. Хоча, якщо відверто, Валерій не поступиться йому ні трохи у цьому. При кожній зустрічі, аж іскри викрешують приколами один з одного. Та до Валерки, за шість років у одній зміні, я вже звик, а до цього гицеля, не знаю, чи й зміг би.
Втома начебто трохи попустила. Видно зарядився Грицьковою енергетикою. У тролейбусі навіть стрільнув очима по бокам. Мені іноді подобається затриматися поглядом на якій-небудь симпатульці, чекаючи на реакцію. Якщо усміхнеться у відповідь – можна підійти і продовжити спілкування. Таким, нехитрим способом, частенько відбувалися досить цікаві знайомства. Проте цього разу, чи вигляд у мене надто змучений, чи з якоїсь іншої причини, але зворотнього зв’язку не відбулося. Хоча я від того не дуже засмутився, бо на горизонті замаячів мій будинок, а значить, попереду бажаний відпочинок.
Однокімнатка зустрічає мене холостяцьким незатишком. Взагалі-то, я не розстібай – інколи, ящо є настрій, лад у квартирі наводжу. Особливо у ті дні, коли тут не ночує Мілка – Горошинка, котрій завжди катастрофічно не вистачає часу. «Горошинка» до речі, придумав я. Сталося це, коли вперше зустрів невеличке кругленьке створіння, з короткою зачіскою і незрозуміло: сірими, чи зеленими очима, та щічками-пампушками. Одразу ж відмітив і суперактивний темперамент, що вже другий рік створює у моєму житті вулканні обставини. Взяти хоча б учорашній ранок. Я на зміну, вона в університет – зрозуміло поспішаємо. Але прибратися ще встигаємо, коли б їй не «закортіло».
…Після ліжка, швиденько по каві та скибці батону з сиром і вже на ходу завершуємо одягання. Відверто кажучи я краще б оті півгодини полежав у солодкій дрімоті, але Мілка чи то вичитала, чи десь почула, що перед відповідальним заліком обов’язково потрібен інтим. Як не відбрикувався, та дівчисько уміє досягти свого. Якщо відверто – останім часом, це мене вже починає діставати бо хочеться врівноваженості якоїсь у відносинах. Може з тієї причини, почав зустрічатися з Ніною. Напевне закортіло протилежності.
Ніна зовсім інша. У неї все склалося – закінчила медінститут, працює лікарем. Худорлява, зростом майже як я, під метр вісімдесят, з видовженим, гарними рисами обличчям. Я жартома навіть запитав: чи не з Кавказу її, карооку, сюди занесло. Ні, відповіла сміючись, – корінна киянка.
У Ніни двокімнатка і ми частіше зустрічаємося там. Горошинка, до речі, відчула появу ще однієї постійної подруги, і, навіть влаштувала темпераментну сцену. Подебатувавши годину-півтори зійшлися на тому, що ми не чоловік і жінка, і будь-якої миті (за власним бажанням) можемо розбігтися.
Хоча після тієї розмови Мілка почала боротися за мене, а може мені так здалося? Проте, на столі почали частіше з’являтися: сало, гуска або курка – батьки Горошини