Принц Каспіан. Клайв Льюїс
та озирнулися навколо. І що ж – на правому березі серед гілля виднілося щось таке кругле й яскраве.
– Еге-гей! Та це ж яблуня! – у захваті вигукнула Люсі.
І справді: щойно діти видерлися на берег, порослий високою ожиною, вони побачили стареньку яблуньку, рясно всипану соковитими запашними яблуками, та ще й такими великими, що й уявити собі неможливо!
– Дивіться-но! А он – іще яблунька! А он – іще одна! – плямкав повним ротом Едмунд.
– Та тут цілий сад! – здивувалася Сьюзан. – Я хочу сказати, – виправилась вона, відкидаючи недогризок і тягнучись за ще одним, – хочу сказати, що тут колись був доглянутий сад! Тільки дуже й дуже давно – ще до того, як навкруги розрослися непролазні лісові хащі.
– Тож острів не завжди був безлюдним, – припустив Пітер.
– А це що таке?! – Люсі вказала на щось темне попереду.
– А це, як я розумію, стіна, – здогадався Пітер. – Старовинна кам’яна стіна.
Пробираючись між низьконавислим тяжким гіллям, діти підійшли ближче. Так, то була стіна, причому, судячи з мурування, дуже давня стіна; місцями зяяли провали, знизу вона поросла мохом, а зверху, там, де вона збереглася, її рясно оповив в’юнок. А була вона вища за найвищі дерева. Діти пройшли трохи вздовж стіни і майже одразу наштовхнулись на високу арку, у якій колись була брама, але тепер отвір зайняла стара крислата яблуня. Аби протиснутися повз неї, хлопцям довелося зламати кілька сухих гілок, та й після того проходили вервечкою. Варто було опинитися по той бік муру, як від ясного сонячного світла діти, що вже звикли до лісових сутінок, аж очами заблимали. Вони опинилися на широкому дворі. Дерева тут не росли, й увесь двір був вимощений сивою бруківкою, між якою пробивались моріжок та квіти ромену. Саме цей двір чи, краще сказати, площу, ззовні й оточував уже знайомий нам мур. А от посередині нагромаджувалися брили давніх кам’яних руїн. Хоча все навкруги було просякнуте сонячним світлом, від цих руїн віяло запустінням, забуттям та сумом. Радіючи з того, що нарешті можна розправити плечі та розім’яти втомлені ноги, діти відірвалися від муру та вийшли на відкритий простір.
Розділ 2
Підземелля старого замку
– Адже це не просто покинутий сад! – після довгих роздумів мовила Сьюзан. – Здається, ми натрапили на руїни замку з кріпосним муром та внутрішнім подвір’ям.
– Здається, так, – погодився Пітер. – У такому разі оті сходи, мабуть, вели на верхівку сторожової вежі. Бачите, які круті сходинки. А он ті, положисті, певно, вели до головної зали.
– Судячи з їхнього вигляду, це було не одне сторіччя тому, – влучно підмітив Едмунд.
– Ще б пак! – не став сперечатися Пітер. – А все ж таки хотілося б дізнатися більше про тих, хто тут колись жив. Що вони були за люди? Як давно жили у цьому замку? Що з ними сталося?
– А знаєте, у мене таке дивне відчуття… – почала було Люсі.
Пітер обернувся та пильно подивився на неї:
– Правда?