Малиновий пелікан. Володимир Войнович
іт та бореліоз. Ознайомився з першими симптомами: сильний головний біль, блювання, світлобоязнь, температура до сорока, і це лише початок. В іншому випадку на шляху до смертельної межі можуть спостерігатись лихоманка, гіперемія зіва, склер шкіри, диспепсичні розлади, парези та паралічі шиї, верхніх кінцівок, обвисання голови на груди.
Я, зізнаюсь, – людина слабкодуха. Коли чую про можливість якихось симптомів, негайно їх помічаю. Якщо хтось скаже, що у мене незвично червоне обличчя і чи не ознака це підвищеного тиску, він, тиск, негайно в мене піднімається до гаданого рівня. Чи опускається, якщо запідозрити, що він понижений. Спробуйте, скажіть при мені що-небудь про епідемію грипу, і мій організм відразу відгукнеться кашлем, чханням та значним підвищенням температури. Зараз, якщо я не виявив у себе ознак гіперемії зіва та склер, диспепсичних розладів, то лише тому, що не зрозумів значення цих слів. Якби зрозумів, вони були б тутечки. А ось світла, мені здалося, в будинку надто багато, і обвисання голови на груди, це зі мною сталося одразу. Ледь я цю гидоту побачив, так вона, тобто голова, а не гидота, одразу й обвисла. Заглиблюватись далі в симптоми я не став, перейшов до інструкції, як позбутись непроханого гостя. Спосіб ніби простий. Прикласти ватку з олією, потримати хвилин п’ятнадцять, паразит почне задихатись і полізе назовні. Я приклав. Через п’ятнадцять хвилин він не виліз. І через тридцять, і через сорок залишався, де був. Терплячий виявився. Можливо, навіть чемпіон серед кліщів з витривалості, гідний занесення до Книги рекордів Гіннесса.
Між іншим, щоб ви собі уявляли, наскільки це можливо, приблизну хронологію, уточню, що ця халепа з кліщем закінчилась цими днями, а розпочалась… Дідько його зна, коли вона розпочалась, тоді ще, коли все у нас було тихо-мирно, країна готувалась до прийдешньої Олімпіади, ми повільно з хрускотом у суглобах розгинали коліна та підтримували добрі комерційні стосунки із сусідніми ворожими братерськими державами. Якби я міг передбачити, що станеться пізніше, то, можливо, про дрібну комаху не писав би, але оскільки час був ще мирний, без примітних подій, а тому нудний, що навіть задуми скількись гострі на думку нікому не спадали і вся література марніла за браком практичної відсутності сюжетів. Скажу більше, в описаний час життя здавалось настільки щасливим, що потреба в хоч трохи серйозній літературі цілком зникла. Нещасні люди, які завжди щасливі. І нещасливі письменники, які живуть серед щасливих людей. А сатирики й поготів. Я припускаю, що якби Салтиков-Щедрін воскрес і прожив трохи серед нас, тоді ще відносно щасливих, то, роздивившись та не знайшовши нічого цікавого, він залюбки повернувся б назад у той світ, до якого звик. Я теж у той час не бачив навколо себе жодних вартих уваги тем і з цієї причини зосередився на цьому бідолашному кліщі, маючи те виправдання, що він хоч і маленький, але клопоту завдав мені значного. Тим паче, що сама собою подія заглиблення в моє тіло кліща стала для мене поодиноким в останній час фізичним дотиком до реального життя.
Річ у тім, що коли мені було років набагато менше, ніж тепер, я вів рухливий спосіб життя. Взимку жив у місті, влітку – в селі, багато мандрував Росією, відвідував заводи, колгоспи, блукав тайгою з геологічним загоном, спостерігав за роботою золотошукачів на Колимі, плавав в Охотському морі на дірявому рибальському сейнері, побував у Антарктиді та загалом славився як один з перших знавців російської дійсності. Але останнім часом від життя, як то кажуть, відірвався.
Вік, лінощі, хвороби, втрата енергії, цікавості до мандрів, людей та географії, а також зменшення матеріальних можливостей призвели до того, що я став домосідом.
Сиджу на дачі. В місто виїжджаю рідко, у випадках крайньої необхідності. Практично ні з ким не спілкуюсь, окрім дружини, хатньої робітниці Шури та зовсім вже рідко з кимось із сусідів, коли виходжу вигуляти пса. Колись я думав, що запасу накопичених мною життєвих вражень вистачить для моїх писань на все життя, але запас виявився не настільки об’ємним, як я очікував, а життя довшим, ніж я розраховував, і зненацька для мене настав час, коли я, хто тримав у голові стільки сюжетів, раптом з’ясував, що просто не знаю, про що писати. Тому що сиджу вдома, не ходжу навіть до магазину і не знаю, що по чім. Сотні людських пригод, котрі знав, з пам’яті спливли, тисячі вражень потьмарились, а нові у мене звідкіля? З телевізора. Вдень ще якось працюю, а ввечері сиджу перед «ящиком», і всі свіжі знання звідтіля. Так само, як і у моєї високоосвіченої дружини та хатньої робітниці, яка не подужала семирічки. Всі ми знаємо про Галкіна, Пугачову, Кіркорова, Малахова, Безрукова, Хабенського та інших телеведучих, співаків, серіальних акторів, олігархів, їхніх дружин та коханок. Хто з ким одружився, розлучився, купив будинок на Лазурному узбережжі чи арештований за крадіжку в особливо великому розмірі. І не лише я не знаю теперішнього життя. Його не знає ніхто. Раніше відмітною ознакою міського пейзажу були бабусі, які сиділи на ослінчику перед будинком, помічали та обговорювали усіх сусідів, які входили чи виходили, хто що придбав, в чому одягнений, хто п’є, б’є дружину, чию дружину, коли чоловік у відрядженні, відвідує коханець. Тепер таке враження, що ні в кого в країні власного життя немає, всі сидять перед «ящиком», слідкують за долями героїв мильних опер, заздрять їхнім успіхам, співчувають невдачам та переживають