Зона досяжності. Олексій Кацай
чоловік, з’являючись в коридорі. Очі в нього залишалися здивованими і, чесно кажучи, Лариса розуміла причини цього здивування. Але щось в ній палюче затялося й боляче скам’яніло.
– Та нічого… Зовсім нічого… Їдь.
Чоловік обережно підняв долонями її обличчя. Зазирнув у вічі.
– Ти що, своїми негараздами редакційними переймаєшся? Ну, ти мене дивуєш, Лялько! Плюнь і розітри! Нас із тобою не такими проблеми ламали – не зламали. Чи забула? А цей дріб’язок я в телефонному режимі розрулю.
– Не смій! Теж мені рулівник знайшовся! Без тебе розберуся, захисничок. Давай, дуй, дуй у свою Кенію. Попутного тобі, сам знаєш чого.
– Лялько, ти мені рішуче не подобаєшся. Ти певна, що в тебе нічого більше не трапилось?
– Трапилось. Тоді трапилось, коли я з тобою знову зійшлася. Ну чому в мене нічого, як в людей нормальних не виходить? Одружилася? Одружилася. Розбіглася? Розбіглася. Якого дідька потрібно було знову сходитись!? Любов, блін! Кохання-світання!..
– Лялько!..
– Та їдь вже!
– Я на маршрутку не встигаю, – буркнув Роман. – Що на Київ їде. То я те, машину візьму. На вокзалі на стоянці залишу. Перед роботою забереш.
– Що-о-о?!? – аж задихнулася від обурення Лариса Леонідівна. – Це я маю досвітку біс його знає куди гребти, а ти…
– Ларисо! – загрозливо підвищив голос Роман Юхимович.
– Та пішов ти!.. Вірніше, поїхав! Давай, давай! І щоб не лише до редакції телефонувати не надумав, а й мій номер забув. Белькотіння твого чути не хочу!
– Ну то й ти мені не дзвони! Хоч пару тижнів від тебе відпочину.
Вхідні двері грюкнули так, що, здавалося, мала б прокинутися добряча половина мешканців будинку. Але навколо рвучко стиснулась тиша. Так рвучко, що аж горло перехопило.
Дурень-дурень-дурень!.. Дурепа…
Лариса схлипнула, опускаючись на краєчок ліжка та й прислухаючись до себе. Всередині було сумно й тоскно. Аж порожньо. Хоча цього аж ніяк не могло бути.
Знову сумною примарою пройшлася по порожній – аж якійсь лункій! – квартирі. Забрела до кухні й втупилась в тоскне ранкове небо алюмінієвого кольору. Будинки Гременця, переважно з білої цегли, солідарно гармонували з ним. Знизала плечима й скоса зиркнула на мобільник, що так і лежав на столі, вкритим картатою скатертиною.
«Все не так!..» – раптом тонесенько завередував апарат і Лариса аж здригнулася. Схопила трубку й мовчки притулила до вуха. В трубці теж мовчали.
– Дуже дотепно… – шморгнула носом і пошкандибала до ванної: спати все одне вже не доведеться, тож хоча б пір’ячко добряче почистити. Разом з думками та емоціями.
А потім, чиста-чистесенька, аж хрумка, обпалювала губи подвійною запашною кавою, бездумно дивлячись ранкові теленовини від «Рандеву» та автоматично відзначаючи огріхи ведучої. Лаятись не кортіло. Взагалі нічого не кортіло.
«О! – подумала. – А, може це мене просто завидки беруть, що Емка на екрані красується, а не я? На рівні, так би мовити, підсвідомості. І я оте своє роздратування на інших зриваю? Хоча