Морошка для Оксани. Анатолій Сергієнко
ла морошка з краплинами роси іскрилась на вранішньому сонці. Я дивився на ніжні ягоди схожі на велику малину, що росла в батьковому садку і дивувався. Коли морошка встигла достигнути? Зовсім недавно низина була вкрита килимом білих квітів. Минув місяць, не більше, і морошка дозріла. Як швидко біжить час! Коли я вперше спробував цих дивних ягід? Три роки тому, в гуртожитку, а здається, це було вчора, так чітко все пам’ятаю. Оксана подала тарілку. Я вкинув у рот кілька ягід. Відчув їхній кисло-солодкий смак, приємну свіжість, і радісне передчуття чогось незвичайного охопило мене. Ще тоді дав собі слово назбирати цих дивних ягід Оксані. Обіцянку свою так і не виконав. Три роки промайнуло, а скільки подій сталося!..
Схилом узгірка збігали донизу приземкуваті, скручені вітром модрини, далі сірів ріденький лісок карликових берізок, за яким бовваніла бурова вишка.
Ось і вона, бурова. Стоїть мовчазна, тягнеться в небо, немов космічний корабель на старті, чекає свого часу.
Готуються до переїзду вишкомонтажники. Оранжевий бульдозер «Камацу» («японець», як його всі називають), виблискуючи полірованим ножем, копає котлован для стоків. А виконроб монтажників Бондаренко нерухомо стоїть на містках, дивиться на вишку.
– Що, Васильовичу, милуєшся своїм творінням? – тиснучи руку Бондаренкові, запитав я.
– Яке до біса творіння?! – сердито буркнув виконроб. – Хіба за тиждень щось путнє змонтуєш? Насядуть зверху – пискнути не встигнеш! А ти кажеш – «творіння».
У Бондаренка перед приїздом комісії завжди псувався настрій. Сьогодні він здає бурову, тому нервує, хвилюється.
– Котлован, бачу, не готовий, рибінспекція не підпише.
– «Японцю» на дві години роботи… Підпише, кінець місяця, – невпевнено каже він, чухаючи потилицю, і несподівано махає на мене руками: – Ти йди, йди, майстре, не чіпляйся. Нічого душу гризти, без тебе начальників вистачає. Краще походи по буровій, помацай усе як слід, тобі тут працювати.
Тепер про роботу Бондаренкові нагадувати не варто вирішив я і рушив до агрегатного відсіку, де дизелісти чаклували біля моторів, а слюсар бригади, Іван Семенович Диба, порався під щитом лебідки.
– Семеновичу! – гукнув я слюсаря.
– Агов, – долинув звідкись ізнизу, наче з діжки, басовитий голос. Зарипіли чоботи, дзенькнули біля мене ключі, і з-під щита виліз Диба.
– Як справи?
– Думаю – на три з мінусом. Змонтовано на перший погляд більш-менш… От тільки на вишку не лазив. Дизелі треба пускати – в дії перевірити. Бо в нас як роблять: зовні добре, а пустиш мотори – почне розсипатися. Щит он поставили, а не закріпили.
– Гаразд, закріплюйте. Вишку я сам перевірю.
– Ясно, – сказав Диба і знову поліз під лебідку. Перевіряти після слюсаря не було потреби. Бурову Іван Семенович знав, як власні п’ять пальців, слюсарем працював чотирнадцятий рік і, якби щось серйозне виявив – одразу зчинив би ґвалт. Отож я вирішив спочатку оглянути вишку, а вже потім наземне обладнання.
Металевими сходами піднявся на вишку, роззирнувся довкола. Помітив чорну цятку, яка росла й росла, і невдовзі впізнав уазик головного інженера нашого бурового підприємства Сабірова. Їде комісія, час спускатися вниз.
Уазик розвернувся перед містками, і з машини вийшов Сабіров.
– Так, шановний, завтра мусиш дати перші метри, – привітавшись, одразу насів на мене головний інженер. – П’ятсот метрів!
– За планом триста! – заперечив я.
– Тепер п’ятсот, як мінімум! В управлінні виконання плану на грані зриву. На твою «нулівку» надія!
За три дні п’ятсот метрів, мало не закричав я. – Триста, якщо не підведе обладнання, може, якось витягнемо. Але п’ятсот?… А ще треба перевезти вагончики, обкатати двигуни, відремонтувати насоси. Ні, п’ятсот метрів не потягнемо.
Однак стримався висловитись уголос. За п’ять місяців роботи на посаді бурового майстра навчився не гарячкувати, а терпеливо метикувати, яким чином виплутатися з тієї чи іншої ситуації.
– Не знаю, що й казати, – мовив по хвилі. – На складі є ліцензійні долота. Дасте нам, тоді будемо націлюватись на п’ятсот метрів. Інакше такий метраж за три дні взяти неможливо. І ще одне маленьке прохання: все, що замовляємо, бажано привезти сьогодні.
– Це вже ділова розмова. Недарма твій наставник Касько казав, що тебе давно треба ставити до керма бурової бригади. Гаразд, долота я тобі дам. А все необхідне для пуску бурової сьогодні привезуть, я вже розпорядився. Отож, Титаренко, слово за тобою.
Я мовчав. Наперед не варто рапортувати. Надто часто лунають обіцянки. Краще промовчати, ніж запевнити й не виконати.
Головний інженер зрозумів, що бити в груди себе я не буду, тому хитнув головою, щось промимрив собі під ніс і рушив до бурової. За ним бадьоро підтягнулися члени комісії. Лише рибінспектор Рулєєв – низенький, кругленький, як м’ячик, чоловічок – задріботів у бік котловану, підозріло позираючи на «японця». Виконроб монтажників Бондаренко кашлянув, глянув спідлоба на мене і неквапно подався за рибінспектором.
Відчуває