Свята Марійка. Зінаїда Луценко

Свята Марійка - Зінаїда Луценко


Скачать книгу
дивилась телевізор, часом спала аж до вечора. Одна їй була турбота – прибратися й чекати чоловіка. Але вона його любила, то й час спливав непомітно.

      Часом Надежда подзвонить мамі та й теревенять по годині.

      – Як там Віталька? – між іншим питає мати.

      – Та… на роботі пропадає цілими днями.

      – Він хоч тебе не ображає?

      – Ні, – дивується Надежда, – за що має ображати?

      – То й ти його шануй, але будь пильна: чоловік у тебе показний, усяке може статись.

      – Пуста балачка! – пхикне Надежда в трубку; говорить із матір’ю, а сама тим часом розглядає себе у люстро – чи не з’явилась, бува, зморшка, чи гарно локони лежать, як блискотять камінці в сережках, чи личить до очей колір халатика.

      – От іще! – буркне сама до себе, як покладе трубку. – Віталька – красень? А я що хіба, потвора?

      Та й посміхається своєму відображенню.

      А сам із себе Віталька і справді мужчина показний – високий зростом, очі сині. Умів він правильно заговорити, між людьми повестися, як слід. Хіба мав один ґандж – був трохи клаповухий.

      От народилося в молодят одно по одному двоє дівчат. Та так якось хутко: за першим дитям Надежда ще не встигла відійти, аж тут на тобі – вже й друге в колисці плаче! І так бідолашну молодичку після пологів рознесло! То була струнка, тендітна, як берізка, а це стала не жінка, а гора. Ходить Надежда по квартирі туди-сюди, човгає ногами, важко дихає. А Віталька ж брав її, бо красуня!

      – Де воно й начіплялося до мене тих дев’яносто п’ять кілограм… – журилася Надежда.

      – Ти й сама на себе тепер не схожа, – жартував Віталька. – Коли б оце знав, що ти такою станеш…

      – Не подобаюся – не дивись! – перебивала його Надежда. – Сам он клаповухий!

      – Треба тобі якусь гімнастику, чи що, робити, або на дієту сісти, бігати вранці, – наче не чув роздратування й кпинів, – трішки схуднеш.

      – Тоді буду худнути, як ти собі вуха вкоротиш!

      А жили ж молоді у військовому містечку серед лісу, до міста далеченько, розваг – катма, а квартира їхня в гуртожитку маленька, однокімнатна; ще й Вітальці раптом перестали видавати платню.

      От Надежда й збунтувалася.

      Чоловік прийде з роботи, просить повечеряти, а вона:

      – Коли я маю час готувати? Та й із чого?! Ти гроші приніс?!

      Надежда кричить, сердито вимахує руками, діти від того плачуть.

      Віталька підійде, хоче її обійняти, заспокоїти, а вона – ні приступу, відпихає його від себе, а сама зла така, аж труситься.

      Отак Надежда день при дні тільки й злиться, вогнем аж дише, і шукає, шукає, до чого б ще причепитися та й вимістити на чоловікові свою гірку досаду.

      А далі Надежда і взагалі махнула на все рукою – не пере, не прибирає, в квартирі страшенний безлад, сама увесь день ходить нечесана, невмита і неприбрана.

      Оце так повелося: як устала Надежда з ліжка, сорочка на ній аж сіра, в плямах – бо ж і біля плити у ній, і малих годує, – так і проходить увесь день і лягає у тій же сорочці спати.

      – А хіба мені є час за дітьми? – відгризнеться,


Скачать книгу