40 днів Муса-Дага. Франц Верфель
на землі, за кров нашу?
Розділ перший
Тескере
– Як я тут опинився?
Ці слова Ґабріель Багратян вимовляє вголос, сам того не усвідомлюючи. Так у них не чується запитання, а щось незрозуміле, якесь урочисте здивування, що переповнює його до країв. Навіяла це, либонь, пронизана світлом рань березневої неділі та сирійська весна, що жене вниз схилами Муса-Дага, аж до горбистої рівнини Антіохії, навалу гігантських червоних анемонів. Усюди на полонинах буяє з землі їхній чудовий рум’янець, витісняючи цнотливу білизну високих нарцисів, яким також уже час цвісти. Муса-Даг немов оповита незримим золотистим гулом. Чи то роїться незліченна кількість бджіл, які залишили вулики Кебусії, чи в цю бездоганно доступну для вух та очей годину долинає здалеку прибій Середземного моря, що підточує голий хребет гори?
Вибоїста дорога в’ється вгору між обвалених стін. Там, де руїни змінює хаотичний розсип каміння, дорога звужується, переходить у стежку вівчарів. Передгір’я пройдено.
Багратян озирається. Довготелесий, у вільного крою костюмі з м’якої домотканої вовни, він стоїть випрямившись і вслухається. Трохи збочена феска на вологому чолі. Очі у нього широко розставлені, такі ж великі, як у природного вірменина, але світліші.
Тепер Ґабріелеві видно, звідки він прийшов: у просвіті між евкаліптами, що ростуть у парку, його погляду відкрився будинок із яскравими стінами та пласким дахом. Осяяні вранішнім сонцем стайні та господарські прибудови. До садиби більше півгодини ходу, але здається, що будинок зовсім близько, ніби слідував за господарем по п’ятах.
Але ж церква села Йогонолук, що стоїть унизу, в долині, явно вітає його, киває великим своїм куполом із гостроверхою бічною башточкою. Цей солідний похмурий храм і садиба Багратянів невіддільні одне від одного. Їх збудував півстоліття тому дід Ґабріеля, легендарний благодійник і добродій тутешніх місць.
У вірменських селян і ремісників є звичка повертатися після поневірянь у пошуках заробітку на чужині – навіть із самої Америки – додому в рідне гніздо. Інакше приходять новоявлені багатії – буржуа. Вони будують розкішні вілли на Лазурному березі неподалік Канна, в садах Геліополіса або скромніші – на схилах Ліванських гір, в околицях Бейрута. Дід Ґабріеля, Аветіс Багратян, разюче відрізнявся від цих парвеню. Він, засновник всесвітньо відомої фірми в Стамбулі з філіями в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку, з року в рік, коли дозволяли справи, жив у своєму маєтку неподалік від Йогонолука, на схилі Муса-Дага. Не тільки Йогонолук, а й інші шість вірменських сіл навкруги він також наділив своєю царської щедрістю. Крім побудованих дідом церков і заснованих ним шкіл, із учителями, котрі здобули освіту в американських місіонерів, достатньо назвати й один дар, пам’ять про який усупереч усім подальшим подіям і досі зберегли місцеві жителі. Це – пароплав, зафрахтований під швейні машинки Зінґера, які Аветіс Багратян після особливо прибуткового року велів розподілити між п’ятдесятьма найбіднішими сім’ями навколишніх сіл.
Ґабріель – його сторожкий погляд ще був спрямований на рідну домівку – знав дідуся. Адже він народився в цьому будинку і в дитинстві провів тут багато часу. У дванадцять років хлопця вивезли звідси. Тепер це минуле життя, яке колись було його життям, зачіпає до неймовірного болю. Це – як спогад про передбуття, від нього стає моторошно та саднить душу. Пам’ятав чоловік діда насправді чи тільки читав про нього в дитячих книжках, або лише бачив його портрети?
Низенький дідок із сивою еспаньйолкою, в довгому шовковому халаті в жовту та чорну смужки. Пенсне – в золотій оправі, ланцюжок звисає на груди. Він ступає червоними мештами по садовій траві. Всі зустрічні низько йому вклоняються. Пещені старечі пальці торкаються щоки підлітка. Було це насправді чи тільки здається? Дід пробуджує в ньому такі ж почуття, як і гора Муса.
Коли кілька тижнів тому Ґабріель уперше після повернення побачив гору свого дитинства, гребінь, що поступово темніє на тлі вечірнього неба, його переповнило невимовне почуття – солодке та страшне. Чоловік одразу ж притлумив це почуття. Що це було, перше, ще неясне передчуття чи промовляли останні двадцять три роки? Двадцять три роки в Європі, в Парижі! Двадцять три роки повної асиміляції! А пережито стільки, що вистачило б на вдвічі або втричі більше часу… Ці роки погасили все минуле… Після смерті дідуся, Аветіса Багратяна, сім’я, звільнившись від нав’язаного їй главою родини місцевого патріотизму, залишає цей східний шматочок землі. Резиденцією фірми, як і раніше, залишається Стамбул. Але батьки Ґабріеля живуть тепер разом із обома синами в Парижі. Правда, брат Ґабріеля – він старший на п’ятнадцять років і, як і дід, носить ім’я Аветіс – незабаром зникає, ставши співвласником фірми з імпорту, повертається до Туреччини. Ім’я діда брат носить по праву – його нітрохи не тягне в Європу. Він – дивак і відлюдник. Після багаторічного запустіння садиба в Йогонолуку завдяки Аветісові-молодшому – знову в повазі. Єдина його пристрасть – полювання, чоловік раз по раз влаштовує мисливські вилазки в гори Тавра та Гаурава. Про брата Ґабріель має смутну уяву,