Куджо. Стівен Кінг
вони безпомильно,
Як людині болить – хоча обік неї тим часом
Другий хтось їсть при вікні чи блукає смутний…
Старий Блю тяжко помирав,
Він кігтями землицю рвав.
Лопатою зі срібла я
Могилу другові копав,
На золотому ланцюгу
Його в могилу опускав
І все казав: «Старий мій Блю,
Мій славний пес, тебе люблю!»
Так, тут усе в порядку.
Не так уже й давно в невеличкому містечку Касл-Рок, штат Мейн, одного дня з’явилося чудовисько. Воно вбило офіціантку Альму Фречетт у 1970-му, жінку на ім’я Полін Тутейкер і старшокласницю Шеріл Муді в 1971-му, красуню Керол Данбарґер у 74-му, вчительку Етту Рінґґолд восени 75-го і, нарешті, школярку Мері Кейт Гендрасен на початку зими того ж року.
Це не був ні перевертень, ні вампір, ані зомбі чи ще якась безіменна потвора з зачарованого лісу або снігових рівнин. Це був простий поліцейський на ім’я Френк Додд, що мав психічні розлади на сексуальному ґрунті. Один хороший хлопець, якого звали Джон Сміт, не без допомоги чогось на кшталт магічного обряду зумів розкрити його ім’я; та перш ніж Френка встигли схопити, – так, мабуть, було краще для всіх, – він укоротив собі віку.
Звістка, зрозуміло, трохи шокувала людей, та в основному вони відчули полегшення – від того, що чудовисько, яке сповнювало страхом їхні сновидіння, нарешті мертве. Разом із тілом Френка Додда було поховано й нічні кошмари містечка.
Хоч у наш освічений час батькам добре відомо про психологічні травми, яких вони можуть завдати дітям, та знайшлися-таки в Касл-Року батьки – хоч, може, то була й бабуся, – які, намагаючись заспокоїти дітей, казали: «Як не будете чемні й не пильнуватимете, прийде Френк Додд і забере вас».
Тоді, звичайно ж, наставала тиша і діти позирали на темні вікна, думаючи про Френка Додда, що підкрадається у своєму блискучому чорному плащі і душить… і душить… і душить…
«Він там», – чути бабусин шепіт; а в димарі вітер висвистує навколо накривки старого казана, що нею затулили комин.
«Він там; якщо не будете чемні, то, коли всі поснуть, ви можете побачити його у вікні своєї кімнати, а може, якось серед ночі він сидітиме просто у вашій шафі, дивитиметься на вас і усміхатиметься, тримаючи в одній руці знак СТоП, як тоді, коли переводив дітей через вулицю, а в другій бритву, якою він себе порізав. Тож цить, дітки…»
Та все-таки кінець є кінець. Звичайно, лишилися нічні жахи, лишилися діти, які боялися заснути вночі, а будинок Доддів, що тепер стояв порожній, – мати Френка невдовзі померла від серцевого нападу – швидко зажив слави будинку з привидами, і його намагались оминати; та все це були тимчасові і, мабуть, неминучі наслідки низки безглуздих смертей.
Та спливав час, цілих п’ять років.
Чудовисько зникло. Чудовисько було мертве. Френк Додд тлів у своїй домовині.
Усе правильно, крім одного: чудовиська не помирають. Перевертні, вампіри, зомбі чи інші безіменні істоти зі снігових пустель. Чудовиська не помирають.
Воно повернулося в Касл-Рок улітку 1980-го.
Однієї травневої ночі, невдовзі після півночі, чотирирічний Тед Трентон устав, щоб сходити в туалет. Він виліз із ліжка і, по дорозі спускаючи піжамні штанці, напівсонний, рушив до трохи прочинених дверей, крізь які пробивалося бліде світло. Зробивши своє діло і спустивши воду, він повернувся до ліжка, натягнув ковдру і саме в цю мить побачив істоту в шафі.
Істота була присадкувата, з широченними плечима та схиленою набік головою, що на тлі плечей видавалася маленькою, з глибоко запалими очима, які бурштиновим вогником жевріли у темряві, – хтось ніби напівлюдина-напіввовк; ці очі пильно стежили за ним; він сів, волосся стало дибки, внизу живота забігали мурашки, подих виривався з горла, ніби свист зимового вітру; очі божевільно сміялися, віщуючи страшну смерть і музику криків, які ніхто не почує, – очі істоти у шафі.
Він чув її хрипке гарчання, вловлював солодкавий запах мертвечини.
Тед Трентон затулив очі долонями, набрав у груди повітря і закричав.
Приглушений вигук із сусідньої кімнати – це батько.
Зляканий зойк: «Що сталося?» – мати.
Швидкі кроки. Коли вони увійшли, Тед, не прибираючи зовсім долоні з очей, знову заглянув до шафи. Воно все ще було там і зловісно гарчало, ніби промовляючи: «Прийшли! ну й нехай! Але вони точно підуть, а тоді…»
Спалахнуло світло. Вік і Донна Трентони підійшли до його ліжка і, побачивши бліде, як крейда, обличчя й вирячені очі, стурбовано перезирнулися.
– Я хіба не казала, що три хот-доги – це забагато, Віку? – промовила, ні, радше просичала мати.
Тато сів на ліжко і, обійнявши його однією рукою, запитав:
– Що сталося?
Тед знову наважився
Переклад Максима Стріхи.