Три товариші. Еріх Марія Ремарк
відкликав нас убік.
– Слухайте-но! – сказав він. – Якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде кілька, то й я прийду зі своїми хлопцями.
– Домовилися, – відповіли ми й поїхали.
Виїхавши з містечка розваг, ми звернули вбік, і тут Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжнє немовля; біля візка стояла бліда жінка, що й досі не могла отямитися від збентеження – вона все ще роздивлялася подарунок.
– Правда ж, добре? – сказав Готфрід.
– Віддайте їй ще й плюшевих ведмедиків! – вигукнула Патриція Гольман. – Там їхнє місце!
– Хіба що одного, – сказав Ленц. – А другий нехай лишиться вам.
– Ні, віддайте обох!
– Гаразд.
Ленц вискочив з машини, тицьнув плюшевих звіряток жінці в руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, помчав назад, так наче за ним хтось гнався.
– Ну, от, – засапано сказав він, – тепер мене аж у млость кинуло від власного благородства. Підвезіть мене до «Інтернаціоналю». Мені неодмінно треба випити коньяку.
Він виліз, а я відвіз дівчину додому. Усе було не так, як минулого разу. Вона стояла в дверях, і по її обличчю перебігало світло ліхтаря. Вона була прекрасна. Я страх як хотів залишитися з нею.
– На добраніч, – сказав я, – спіть спокійно.
– На добраніч!
Я дивився їй услід, аж поки погасло освітлення на сходах, а тоді поїхав «кадилаком» геть. Почувався я якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері захопишся раптом якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дати собі повну волю. Волю полинути кудись у невідоме…
Я поїхав до Ленца в «Інтернаціональ». Там майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці зі своїм приятелем, офіціантом Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі й Валлі на канапі біля прилавка. Він приязно розмовляв з обома, навіть із бідолашною підстаркуватою Мімі.
Дівчата скоро пішли. Їм треба було йти «на роботу» – саме був час. Мімі постогнувала й зітхала – у неї корчило ноги. Я підсів до Готфріда.
– Ну, давай, рубай, – сказав я.
– А навіщо, малий, – на моє здивування відповів він. – Ти робиш усе правильно.
Мені полегшало на серці, що він так просто поставився до всього.
– Міг би сам хоч слово зронити, – сказав я.
Він махнув рукою:
– Дурниці!
Я замовив рому.
– А знаєш, – сказав я трохи згодом, – я уявлення не маю, хто вона й що. Не знаю навіть, що в неї з Біндінгом. Він тобі що-небудь сказав тоді?
Ленц глянув на мене:
– Хіба це тебе непокоїть?
– Ні.
– Я так і думав. А це пальто тобі, до речі, личить…
Я почервонів.
– Чого ти соромишся? Ти на правильному шляху. Я б і сам не від того…
Я трохи помовчав.
– Чому це так, Готфріде? – нарешті спитав я.
– А так, що все інше – це сміття, мотлох, Роббі. Бо в наш час немає