Три товариші. Еріх Марія Ремарк

      По дорозі я купив кілька гвоздик і, як мені здавалося, зі смаком поставив їх у кришталеві вазочки, прилаштовані в машині. Я сподівався вплинути цим на пані Блюменталь.

      На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Голубе мій, – подумав я, – ці штучки ми знаємо, на таке ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, задобривши її гвоздичкою зі свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев’ять чоловік, є лагідний компаньйон, є запеклий конкурент – фірма «Майєр і син», там син власника їздить червоним двомісним «есексом»… Це все, що я встиг дізнатися, поки Блюменталь запросив мене в кабінет.

      Він одразу ж спробував ошелешити мене.

      – Юначе, – сказав він, – часу в мене обмаль. Ціна, яку ви тоді назвали, – ваша нездійсненна мрія. Так-от, поклавши руку на серце, скільки коштує машина?

      – Сім тисяч марок, – відповів я.

      Він різко відвернувся.

      – Тоді нічого не вийде.

      – Пане Блюменталь, – сказав я, – подивіться ще раз на машину.

      – Не треба, – перебив він мене, – я ще тоді добре до неї придивився.

      – Можна дивитися і можна бачити, – зауважив я. – Вам треба подивитися на деталі. Лакування – першокласне, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п’ятдесят марок, усі покришки нові, ціна за прейскурантом – шістсот марок, то вже маємо вісімсот п’ятдесят! Оббивка з найкращого корду…

      Він махнув рукою. Я почав знову. Запропонував йому оглянути комплект інструментів високого класу, верх із розкішної шкіри, хромований радіатор, найсучасніші бампери – шістдесят марок за пару; я поривався до «кадилака», як дитина до матері, силкуючись умовити Блюменталя піти зі мною до машини. Я знав, що коли стоятиму на землі, то, як Антей, відчую приплив нових сил. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві показують товар.

      Але й Блюменталь так само знав, що сила його – за оцим письмовим столом.

      Він зняв окуляри й аж тепер по-справжньому взявся до мене. Ми боролись, як тигр і удав. Удавом був Блюменталь. Не встиг я й угору глянути, як він уже виторгував півтори тисячі марок.

      Мене охопив страх. Я сягнув до кишені й міцно стиснув рукою Готфрідів амулет.

      – Пане Блюменталь, – сказав я, уже добряче зморений, – уже перша година, вам, безперечно, час обідати!

      Мені будь-що хотілося втекти з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.

      – Я обідаю лише о другій, – незворушно промовив Блюменталь. – Але знаєте що? Ми можемо зробити зараз пробну поїздку.

      Я полегшено зітхнув.

      – А тоді знову поговоримо, – додав він.

      Мені знову забило дух.

      Ми поїхали до нього додому. На моє здивування, у машині він ураз став інший – наче його підмінили. Добродушно розповів давно відомий мені анекдот про імператора Франца Йосифа. Я теж розповів